НАЙВАЖЛИВІШЕ

АФІША

МІСЦЕВІ НОВИНИ

НОВИНИ

ЧУТКИ

Через власні помилки та недопрацювання т.зв. мер намагається "викручувати руки" директорам шкіл?!

У одній з груп ДНЗ №2 неадекватно ставляться до дітей? (+ коментар) Але чи все так однозначно?

Cуддя Ківерцівського райсуду знову отримав квартиру?! (ОНОВЛЕНО)

Переглянути
більше чуток >>>

ГОРИ – це мандрівка…
Це – паломництво до свого ж серця і своєї душі

Писати про гори, улюблені гори, це все одно що писати про когось із рідних – живеш з ними усе життя, а описати їх словами достатньо важко. І скільки б не підбирав слів і словосполучень – все одно створений образ не буде повним і до кінця розкритим. Так само у мене з Карпатами. Скільки б не старалась, скільки б не думала що розповісти оточуючим, виникає один лиш вислів – спробуйте і все самі побачите.

Отже, роблю спробу висловитись.

Ніколи не любила слово «похід». Похід «козаків на турків»? Гори – це мандрівка. Це активний відпочинок. Це підкорення в прямому, переносному і всіх інших значеннях. Це – загартування. Себе і оточуючих. Це – паломництво до свого ж серця і своєї душі. Може трохи пафосно. Але вибачте – я два роки не бачила гір І от настав цей щасливий момент, коли добігли кінця балачки і мрії та почався (нарешті!) збір спорядження та провізії. «Наплечники готові, прощай моє дівча» (с). Прощай, любий, як шкода що цього разу ми будемо не разом у горах… Не сумуй, я повернуся дуже скоро.
               
Всі квитки у когось на руках. Прогноз погоди? Яка різниця! У горах безглуздо довіряти прогнозам. Може бути сніг, спека, дощ, туман, мряка, холод, спека, холод, спека, холод і знову спека. Ось він, мій списочок. Перелік усіх необхідних (!), повторюю – лише необхідних речей у мандрівках. Випробуваний, перевірений, виправлений і доповнений. Складаю рюкзак. На дворі кінець вересня. Дві третини наплечника – теплі речі. Провізія. І обов’язково солодка смакота.
               
Поїзд. Мммм… як я люблю поїзд Ковель-Чернівці. Він возить мене в гори. Правда ще необхідно частину шляху долати маршрутками-попутками, але про це – далі. Отже. За обставинами, я вже 2 сезони не була в Карпатах. Уявляєте, як це?!! Ні, не уявляєте… Два роки страждань, га?
               
І от я вже в поїзді. Мені все одно, що я не на улюбленому «верхньому не боковому». Я навіть не уявляю, який у мене вагон, а тим паче номер місцяJ. Я вже насолоджуюся. За кілька годин я швиденько покину гірське село, спостерігатиму за маркуванням і піду вперед. На вершини, полонини, на вітри і трави… Я буду не сама. Признаюсь чесно, давно вже хотіла сходити в Карпати саме з цими людьми, які поруч зі мною в купе. Ще з частиною компанії я познайомилась вже на пероні: Андрій, ще один Мирослав і Віктор Войтович. Рушаємо. Дізнаюся, що це ще не основний склад. Згодом до нас приєднаються ще закарпатці та надвірняни. Хм?.. Правду кажучи, чим більша команда тим буває проблематичніше з транспортом. Адже 11 людей + 11 таких же по об’єму наплечників буває істерикою для водіїв маршруток і місцевих пасажирів. Байдуже! Все має бути чудово! Я забуваю на цей раз про хвилювання і паніку. Я їду в гори! Все ґуд.

Вже у вагоні задавсь настрій усієї майбутньої мандрівки. Жарти, оптимізм та непересічний досвід моїх супутників розсіяли всі й так мізерні сумніви щодо походу. 3-40 ранку. Івано-Франківськ. О так! Мене вже ковбасить, і бутерброди Віктора Войтовича з маслом та ковбасою тут зовсім ні при чому. Побажати нам гарної дороги прийшла неймовірна дівчинка Анна. Сказати що вона була схожа на ельфа – нічого не сказати. Її маскування звичайним одягом видавало в ній її сутність. О так. Джуніор уміє вибирати подружок. Останні кілька років в його житті аж кішать фантастичними персонажами… І її подарунок: чай з пелюстками соняшника, і окарина, яка «відганяє злих духів». О мамо! З нами ельфи. Все має бути добре. Я іду в гори.

Але це ще не початок моєї історії. Адже ще потрібно було дочекатись маршрутки до Надвірної. Познайомитись із сім’єю Андрусиків, тьотьою Інною, з’їсти ящик закарпатського винограду, сісти на маршрутку до Бистриці, подрімати в ній годину. Доїсти виноград. Сходити Декому за дечим в магазин, сфотографувати карту маршрутів і все – нарешті можна йти в гори! Признаюсь, Дехто буде всю дорогу згадувати, що мало у нього дечого, і чому ж більше ніхто не хоче з ним розділити те дещо…. Вибач, дорогий Дехто. Такі ми вже є. Дещо – нам ну абсолютно не потрібне! Отже. Готуйтесь. Це – початок розповіді. Я і десять мандрівників вирушаємо в гори. (До речі, забула написати, зі мною був ще Джуніор, найкращий в світі брат і компаньйон в Карпатах.)

П’ятниця. День 1

Діти в школу, а ми на Східно-карпатський туристичний маршрут. Хоча я і тут не впевнена. Я не колекціоную назв пройдених вершин та стежок. Я – художник. Я йду за емоціями, настроєм, краєвидами і за ще багато чим, що не описується, що немає слів, але переповнить в певний момент тебе по вінця. Гаразд, лірику лишу на кінцівку мого «звіту».

«Куди путь тримаєте», - спитав дідо-ґуцул. «На перевал Леґіонів», - відповів хтось з наших. «О!», - схвально посміхнувся той і ствердно кивнув що ми йдемо правильним напрямком. «О!», - про себе подумала я, - «колись чула цю назву», добре що я туди йду. Підйом першого дня виявився досить пологим. Висота компенсувалася довжиною. Ліс, потічки, хтось умудряється вишукувати гриби-«конгломерати» (с). Я просто йду. Я полишила дома усі думки та клопоти, хвилювання та обов’язки. Я порожня і відкрита для гір. Я смакую. Я насичуюсь. Я збираю у себе по крупинці світло, вітер, запахи, кольори та звуки. Енергію, як сказала б моя дорога Олена Бурдаш. Так, і енергію Хоча зеленого поняття не мала про такі тонкощі, але була певна що все іде за планом. Енергія накопичується, аура очищується, чакри розблоковуються, і он за рогом вже почуття незбагненного щастя і вселенського кайфу.

По обіді вийшли на перевал «Легіонів». 1100 метрів. Розбили табір. Гірський побут: знайти потічок, назбирати дров, розвести вогонь, нарвати чебрецю, суничника, чорниць, ожини і всього що виявиться поблизу на чай, на найзапашніший карпатський чай. О так! З улюбленої кружки. Біля багаття. З розповідями, або просто химерними байками вигаданими нашвидку. Якщо з вами в мандрівці є жінки, проблема харчування вирішена. Вони з завзяттям готують, смажать, варять і тушкують. Я в горах теж люблю готувати, Але цього разу дві досвічченіші тьоті повністю захопили контроль над кухнею. Нічого, я не ображусь і буду згідна на будь яке меню. Про переваги страв зготованих на вогнищі мабуть писати не варто (щоб не стимулювати слиновиділення))). Всі, думаю, хоч раз готували чи споживали смакоту зготовану на природі. На таборі як завжди – розкладання наметів, фотографування сходу/заходу сонця, поїдання різних припасів, чаювання, жартування і просто насолоджування життям…а! Ще забула – плетінням светра однією з тьоть. Ех-хех, чого тільки не побачиш в горах)) Розгребаємось по наметах-хатинках. Всім на добраніч.

Субота. День 2

Хто перший встав, той розводить вогонь і ставить чай. Розмірений сніданок і швидкий збір наплечників. Сьогодні вже почнеться справжній карпатський підйом. Вперед і вгору! І ще вгору! Перелазим перешкоди і далі – вгору! Ух! Приємне і лоскітне відчуття в м’язах – я в горах. Я йду вперед. Піднявшись на хребет починаємо не менш стрімкий спуск. Це Горгани. Це – каміння. Я ще вранці підібрала собі дрючка, прикрасила його, чим могла (я ж художник, я б не змогла йти зі звичайним дрючком). Палиця в горах одним допомагає – інших дратує. Мені – допомагає. Джуніор теж з дрючком (він не художник, він інженер). Потім знову підйом, потім ще здається спуск…, а може ще підйом… Цілісінький день в дорозі. Вже здається всі сили розгубились позаду. Але завдяки продуманій стратегії вождя і оптимістичному заряді завгоспа – всім членам команди вдалося дістатися в пункт Б (тобто полонина Рущина 1440 метрів. 9 годин в дорозі. Ого. Це мій особистий рекорд… «на сьогодні», - додаю я, знаючи що на завтра буду йти 10 годин…

Тьоті молодці. Втомлені і виснажені але беруться готувати борщ. Сьогодні ще день народження у Віктора Войтовича, про що він скромно змовчує. Ніч, зорі, вогнище, борщ, знову гриби, всі за «круглим столом» (така файна каменюка біла останків туристичного притулку)  - і день народження Віктора Войтовича. Дехто радіє, бо майже всі розділяють в честь іменинника дещо. Я теж разок пийнула, а рештою (Ви вже вибачте, шановний Вікторе Войтовичу, нічого особистого) розтерла собі ноги і шию))) Потім ще розмови, диспути про сутність бога і матерії... «кому ще гречки?»…я засинаю…

Неділя. День 3

У неділю плани нашої команди почали змінюватись. Злісні смски з роботи знайшли Андрія за сотні кілометрів від дому. Одна з тьоть застудилась. Віктор Войтович вирішив іти самостійно. Сім’я Андрусиків – повертатись до Бистриці. А ми: чотири ківерчуки і Мирослав з Одеси лишились при початкових планах і далі продовжили шлях в Осмолоду. Кінцеву точку нашого маршруту. Отже прощаємося і вперед до Сивуль. На початку підйому сталася подія, яка добряче мене приголомшила. Хлопці вирішують розібрати мого рупцака і пустити мене далі порожняком. Я пручалась. Погрожувала. Але нічого не похитнуло їхнього рішення і я поскакала вперед з порожнім наплечником, в якому хіба що лишилось кілька пар шкарпеток, та чай з пелюстками соняшника (все, розуміється, не в одному кульку, а по різним коміркам)). Люди! Невже я так пленталась?!! Не перевелись ще в наших краях мудрі вожді, завгоспи з лицарськими вчинками і вірні друзі-попутники. Ну що ж, мені лишалось йти вперед, переспівати всі пісні про Карпати, Україну, осінь… і просто все, що ловило моє внутрішнє ФМ… а ще фотографувати і розмахувати дрючком.

За якийсь час піднялись на першу вершину – Малу Сивулю. Які емоції? Захвату та замилування. Відчуття СЕБЕ. Каміння і хмари, а між ними я. Це вже потім, у вікіпедії я прочитала що це були «сірі грубошарові пісковики», а тоді, сотні і сотні кілометрів каменюччя видавались якимось живим організмом. Рухомим (!) і спостережливим… О так. Воно переміщалось під ногами, глухо озивалось і моя уява тут зовсім ні до чого. І вікі навіть не підозрює що це, називаючи «розсипищами» та «осипищами».

Незадовго підкорили і Велику Сивулю, найвищу вершину Горган. З’явилось відчуття, що з цього моменту вже починається дорога додому, спуск, повернення… Проте сумні думки відразу зникли, а з’явились хмари. Хмари, каміння, ми і небо. Похмуре та сіре. На зміну прийшло відчуття «де я?» і «хіба таке буває?». Земля, цивілізація і все решта наразі було таким далеким і нереальним. Лиш п’ять маленьких людинок серед океану хмар, і жереп, пухнастий та пахучий, і сонце, і місяць відразу… і 4 фотоапарата роблять марну справу зафіксувати це диво.

Сутінки невпинно наближалися, а нам ще потрібно було знайти «хатинку 75», яка прихистить нас на нічліг. Хатинка знайшлася дуже швидко, проте вже з ліхтариками довелось шукати дрова, воду і робити все решта. Так от, серед лісу, між Ігровцем та Осмолодою стоїть колиба, яка наче п’ятизірковий готель приймає туристів. Правда, там самообслуговування, і ще санвузол на вулиці. А так все інше просто, ніби дома. Тож розпалили пічку-буржуйку (дай боже багацько-багацько щастя і здоров’я тій людині яка занесла це чудо на висоту 1500 метрів), приготували вечерю з трьох страв, багато чаю, познайомилися з дизайном хатинки і лягли спати.

Понеділок. День 4

Вранці, не розмінюючись на несуттєві речі, зібрались, подякували хатинці і вирушили далі за маркуванням до Осмолоди. Поспішали. Адже ніхто не був певен розкладу автобуса. А Осмолода, це як на мене взагалі край світу. Після цього села цивілізація знову з’являється через днів три (а то й усі п’ять). Так що ми спускались навіть досить швидко. Чуття нас не підвело. За дві години стало видно поселення і чути шум життя. От і все. Лишивсь маленький місточок, за яким почнеться асфальт. Уууу…сумно. Незвично йти по рівній дорозі. За кілька хвилин з’являється маршрутка. Ну все, хлоп’ята, починаємо мріяти про наступну подорож.

Ірина Рутка, м.Ківерці
19.10.2012 р.

Ківерці - Франківськ – Надвірна – с. Бистриця – перевал Легіонів – полонина Рущина – г. Сивуля – г. Ігровець – г. Висока – с. Осмолода – Калуш – Франківськ – Ківерці  (27 вересня - 2 жовтня 2012 рок).

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57

1-36 – фото Мирослава.

Коментарі

Увага! Редакція сайту не несе відповідальності за висловлювання користувачів сайту, залишені ними у коментарях. За зміст коментаря відповідає його автор.

КОМЕНТУВАТИ

Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.