| ̳ 16-05-11 . |
: Today_and_all_counter |
На святкування 66-річчя Великої Перемоги на Ківерцівщину прибули гості з далекого Дагестану
ПАМ’ЯТЬ НЕ ЗНАЄ КОРДОНІВПредставники «країни гір» перебували у ці піднесенно-урочисті травневі дні в місті Ківерці і в Суську. Адже на святкування 66-річчя Великої Перемоги на Ківерцівщину прибули гості з далекого Дагестану (саме так перекладається його назва).
Наскільки далекого, нагадаємо довідково. Це – Республіка у складі Російської Федерації, входить у склад Північно-Кавказького федерального округу. Столиця – місто Махачкала.
Територія Дагестану межує з Азербайджаном на півдні, з Грузією – на південному-заході, також з Чеченською Республікою – на заході, із Ставропольським краєм – на північному-заході і з Республікою Калмикія – на півночі. Із сходу територія Дагестану омивається водами Каспійського моря. Південь Республіки займають гори і передгір’я Великого Кавказу, на півночі – починається Прикаспійська низовина.
Семендер – селище міського типу в Дагестані, із таким статусом воно лише з 1999 року, підпорядковане адміністрації міста Махачкала. З населенням ледь більше 8 тисяч чоловік воно розташоване на північний схід від гори Тарки-Тау.
Саме з таких далеких країв армійські фронтові дороги Другої світової війни привели на Волинь Алієва Шагимардана Аліловича. 33-річний дагестанець, пішовши на фронт, так і не побачив сина, який прийшов у світ 1940 року. Кажуть, вже тут, на Волині, коли був тяжко пораненим у боях за Рожище, все розповідав, що у Дагестані у нього є син, народженню якого дуже радів, але якого так і не судилося йому побачити…
На фронтах Великої Вітчизняної війни проти фашизму воювали радянські люди - представники усіх національностей тодішнього Радянського Союзу. Знаємо, скільки їх полягло лише за визволення нашого краю. Тому й читаємо на плитах на братських могилах прізвища, які, здавалось би, не властиві українцям. Та війна не питала національності – у боротьбі з фашизмом важливою була перемога над жорстоким ворогом.
У Ківерцях є викарбуване таке ж прізвище – Алієв, але то лиш однофамілець тих молодих людей з Дагестану, які приїхали у День Перемоги, щоб поклонитися праху свого загиблого дідуся і таким чином продовжити естафету пам’яті своєї родини. Знайомлюся з ними відразу ж після урочистого мітингу на Меморіалі Слави (на жаль, відходять ветерани – живі свідки тих подій, але їхню естафету підхоплюють діти, внуки, правнуки. Тож навіть поза написаним порядком ведення мітингу, переконана, варто було б надати слово Ірині Сабірулагівні і Рафіку Сабірулаговичу Алієвим – ось справжній приклад живої естафети пам’яті поколінь, а не лише загальні слова про Перемогу і її Героїв. Здолати стільки кілометрів, щоб не за вказівкою, а за покликом серця приїхати у далеке волинське містечко на могилу рідного дідуся – приклад, вартий пошанування, і взірець для молоді, як треба шанувати родину і берегти пам’ять).
Тож приємні молоді люди – внуки визволителя Волині. І приїхали вони з своїми половинками – чоловіком і дружиною. Розповідають, що виконали заповіт батька – Алієва Сабіра Шагимардановича (того, який народився у війну, а минулого року після інфаркту він пішов із земного життя). Від Переможного 1945-го і до 1985 року родина шукала Алієва Шагимардана, який вважався таким, який пропав безвісти. Не вносили при пошуку дагестанцям ясності й посилання на те, що нібито брав участь у боях в Польщі, так вважали Західну Україну. Та й назва населеного пункту, де загинув, вводила у блуд, бо ж скільки подібних з назвою Славне, Славськ з’явилося на карті. Роки листувань, дзвінків, надії все ж привели на Волинь. Син загиблого приїхав у наш Ківерцівський район у Суську сільську раду у 1987 році. З того часу, допоки був СРСР, приїздив на могилу батька, якого так і не бачив живим. Тодішні місцеві керівники Суська – сільський голова і голова колгоспу Михайло Филимонович Ващук і Анатолій Петрович Грицюк всіляко сприяли дагестанцю, та й самі влітку не раз ніжилися у теплому морі Дагестану. Тож і цьогоріч вони прийняли вже молоде покоління цієї родини.
Пригадує Михайло Филимонович Ващук:
- У 1987 році у Суську сільську раду, де я був головою, приїхав Алієв Сабір із жінкою і показали газету, де значилося, що у 1944 році за визволення селища Рожище загинув його батько. Похований у братській могилі у селі біля школи навпроти польської кирки. Ще жив тоді місцевий партизан Іванюк Володимир Трохимович, до якого ми й звернулися за уточненням. Станіславка – так називалося село, що за радянського часу було перейменовано у Славне. Місцева жителька Сидлецька Марія розповідала про госпіталь, що був у школі. Коли визволяли неподалік Рожище, Алієва осколком було поранено в голову. Марія мала дві корови і приносила сюди молочко, щоб підтримати поранених військових у госпіталі. Єврейський лікар не в силах був врятувати життя воїна, який, долаючи нестерпний біль, все тужив за домом, за дітьми і сином, якого так і не довелося ростити.
- У 1947-му, – мовить далі колишній сільський голова М.Ф. Ващук, – відбулося перезахоронення загиблих на Меморіалі у Ківерцях, а прізвище Алієва Шагимурдана Аліловича й досі викарбуване на плиті у місті Рожище. У Ківерцях його нема й досі. Серед тих, хто помер у госпіталі в Станіславці, було ще тринадцятеро – два офіцери і бійці – солдати-визволителі. Буваючи у Махачкалі, ми чули, як син загиблого, Сабір, говорив своїм дітям: «Якщо буде така можливість, поїдьте на Волинь у Славне». Передсмертне бажання внуки прочитали, переглядаючи сімейні фото, на батьковому так і був написаний його перед-
смертний заповіт.
Тож крізь усе своє життя Сабір Алієв проніс пам’ять про батька-фронтовика і цю естафету передав молодим. До речі, він навчався у Ленінграді в кораблебудівному інституті, де й познайомився з майбутньою дружиною. Росіянка Ніна Єгорівна Алієва ще живе. Сам Сабір працював у Махачкалі головним інженером авіазаводу. У них четверо дітей – внуків нашого визволителя Волині: доньки Зоя, Хадіжат, Ірина і син Рафік. Двоє останніх і приїздили у Ківерці вже зі своїми сім’ями. Ні час, ні теперішні кордони не можуть спинити пам’ять, не переривають естафету поколінь.
Знаково, що історію родини знають не лише син і внуки. Навіть чоловік Ірини Алієвої розповів мені епізод, з воєнної історії її діда. Мовилося про ту ж волинську жінку Марію, яка підтримувала поранених домашнім молочком, а Шагімардан все просив її: «Спаси меня! У меня же сын родился, ему четвертый годик уже, а я его так и не увидел…». Це ж скільки років злетіло, коли пошуки таки привели сина на могилу людини, яка дала йому життя, продовжила родину, а сама віддала всю мужність, сміливість і самого себе, визволяючи Волинь! Він – син Дагестану, разом із сотнями, тисячами полеглих у боротьбі з фашизмом, навіки лежить у ківерцівській землі, грудочку якої так свято бережуть у «країні гір».
Дагестанці дуже зворушені тим, як шанують у Ківерцях пам’ять визволителів, ветеранів війни. Вони кажуть, що усе побачене надовго збережуть у пам’яті і обов’язково по приїзді будуть розповідати про гостинну, турботливу і таку красиву Волинь.
У білопінному цвітінні садів, веселковій райдузі весняних квітів, у щемному святковому Травні вже 66-й рік поспіль визволителям народів від фашизму лунають салюти, слова вдячності від нащадків і заливається різноголоссям птаство, вітаючи Велику Перемогу.
Людмила ОЛІЩУК.
На фото Анни ЯКИМЧУК: внуки Алієва Шагимардана Аліловича на Меморіалі Слави у Ківерцях.
Джерело: "Вільним шляхом" від 14.05.11 р.
- 2016 : , , , , , , , , , , ,
- 2015 : , , , , , , , , , , ,
- 2014 : , , , , , , , , , , ,
- 2013 : , , , , , , , , , , ,
- 2012 : , , , , , , , , , , ,
- 2011 : , , , , , , , , , , ,
! , . .