НАЙВАЖЛИВІШЕ

АФІША

МІСЦЕВІ НОВИНИ

НОВИНИ

ЧУТКИ

Через власні помилки та недопрацювання т.зв. мер намагається "викручувати руки" директорам шкіл?!

У одній з груп ДНЗ №2 неадекватно ставляться до дітей? (+ коментар) Але чи все так однозначно?

Cуддя Ківерцівського райсуду знову отримав квартиру?! (ОНОВЛЕНО)

Переглянути
більше чуток >>>

Коротка історія
Свято-Миколаївського храму м. Ківерець

На рубежі ХІХ–ХХ століть наше місто Ківерці являло собою невелике містечко, швидше  просто поселення міського типу, сконцентроване навкруг залізничної станції. Не забуваймо, що в ті часи це була територія Російської імперії, тому населяли місто значним чином поляки та росіяни – станційні робітники, чиновники та інтелігенція. Українців було відносно небагато. Крім робітників, решта більшістю працювала в місті Луцьку. Залізнична колія через Ківерці йшла тільки в напрямку м. Ковеля, тому добиратись «до губернїї» доводилось кіньми. І тільки в перші роки ХХ ст. під керівництвом спеціально відрядженого сюди для цієї мети відставного офіцера царської армії інженера Соколовського О.І. (прадіда однієї з корінних ківерчанок, лікаря-стоматолога районної лікарні Нікітюк Алли Йосипівни) за один тиждень (буквально!) було прокладено залізничне відгалуження до Луцька. Це було пов`язано з наміром царя Миколи ІІ відвідати  губернський центр. Намір так і не був здійснений, а колія залишилась до нашого часу. Незабаром між Ківерцями та Луцьком став регулярно курсувати приміський пасажирський потяг, який значно спростив проблему сполучення цих двох міст.

Для відправлення своїх релігійних потреб ківерцівські католики, в основному поляки, мали гарно збудований цегляний костел. З незначними видозмінами він проіснував  до  наших часів і дотепер використовується   за призначенням.

Православні ж віруючі свого храму не мали,  богослужіння проводились в лісі в бараку (тепер на тому місці розташований  житловий район «Сільгосптехніки»). 

Парафіяльним священиком в ті часи був о. Никанор. Він же викладав Закон Божий в єдиній ківерцівській школі, початковій, з російською мовою навчання (знаходилась вона там, де зараз стоять рештки колись досить великої середньої школи №1). Бажаючі потім продовжити освіту повинні були їздити до Луцька, де були три гімназії з різними мовами навчання – російською, українською та польською.

Населення міста невпинно зростало, і з часом для православних постала нагальна потреба в капітальній храмовій споруді. В 20-х роках минулого століття, вже за польської влади, із міського православного середовища був створений комітет з організаціі побудови храма. До його складу ввійшли Маленда Зіновій Владиславович, архітектор Дроздович Андрій, чиновники Яцун Турвон (це старовинне православне ім`я грецького походження) Митрофанович,  Грищук Павло Павлович та кілька інших парафіян. (Ще кілька десятиліть тому на всі Ківерці був відомиий так званий «будинок Дроздовича» по вул. Горького, навпроти сучасної гімназії, а за радянських часів - російської школи. Він помітно вирізнявся поміж оточуючих простеньких будиночків своїми розмірами та архітектурою, а найбільше – парою величних блакитних ялин, посажених симетрично перед фасадом. Тепер цих дерев уже нема, а будинок переінакшений і вже не привертає до себе подібної уваги.)  За клопотанням комітету  православній громаді була виділена ділянка землі під забудову, та ж сама, що і донині.

 Кошти для храму збирались всім миром православних ківерчан. Ці ж люди  по своїх силах  допомагали в різних роботах.

Приблизно за рік до закінчення споруди  храму той барак, що слугував за церкву, довелося звільнити, а служби стали здійснюватися у молитовному будинку. Власне, це і будинком не можна  називати. Просто в невеличкій оселі парафіянина Маленди З. В. по вулиці Володимирській №1 (це навпроти сучасного храму) за згодою господарів була облаштована одна кімнатка, де в  недільні дні та релігійні свята збирались на богослужіння ківерцівські православні віруючі. Будиночок цей зберігся до теперішнього часу на подвір`ї добротного будинку за цією ж адресою.

Польська влада і католицька громада чинили всілякий тиск на православних. Багатьом з них настирливо пропонувалося зректися своєї віри і перейти у католицтво, а навзамін обіцялись неабиякі преференції. Були такі, що погоджувались, і тоді їх бізнесові або службові справи різко йшли вгору. Непокірним же погрожували, робили різну шкоду, могли навіть і хату вночі підпалити (про такий факт повідомили нащадки однієї з корінних ківерцівських сімей, що свого часу пережила подібну помсту – їхня підпалена вночі дерев`яна хата згоріла повністю). Зрозуміло, що й спорудження храму йшло важко. Вимагалося, щоби будівля обмежувалась виглядом традиційного будинку. Віряни змушені були таємно в іншому місці зробити дерев`яний церковний купол та  хрест до нього і однієї темної ночі встановили все це на храмі. Недругам довелося змиритися з  фактом. Так 1929 року в Ківерцях постала  православна церква.

 Новозбудований храм був дерев`яним обмурованим та пофарбованим в блакитний колір, за розмірами помітно меншим в порівнянні з сучасною будівлею (одночасно в ньому могло перебувати до 300 прихожан, нинішній же вміщає в себе до 800 людей).  Як же тішив він серця місцевих православних віруючих! Освячений храм був на честь святого Миколая-чудотворця, а  настоятелем в ньому служив все той самий о. Никанор. До речі, в часи польського панування, а також під час гітлерівської окупації наша парафія входила до складу Варшавської єпархії Польської Православної Церкви.

Зібраних при будівництві коштів вистачило тільки на сам храм, а територія двору залишилась невпорядкованою аж до наших часів. Якщо під час святкового хресного ходу йшов дощ, то людям доводилося добряче місити багнюку на подвір`ї. Вулиця Володимирська, в радянські часи вул. Кірова, була не вимощена, вся у вибоїнах та горбах. Коли до церкви підвозили покійника на возі, то труна ледь на землю не зіскакувала на нерівностях дороги.

Цей храм служив людям довго, пережив і війну, і радянську владу.

Після о. Никанора  з 1948 р.  настоятелем був о. Василь (Закидальський). Згодом через хворобу, що відібрала справність ніг, він був змушений покинути службу, і його на цьому посту замінив його рідний брат Іоанн.  На згадку про себе батюшка залишив храму подаровану раніше йому особисто ікону Святого Миколая з дарчим написом на окладі російською мовою: «Всечестному отцу благочинному протоиерею Василию Закидальскому на память о 30-летии священнослужения и 10-летии благочиния в Киверцовском округе от окружного духовенства. 17. ІІІ. 1955 г.» Цей образ і нині більшістю лежить в центрі храму на аналої. В кінці 50-х років на посаду настоятеля прийшов о. Яків, після нього - о. Андрій (1971 -1987 рр.).

Окрема тема  радянських часів – звершення таїнства Святого Хрещення над дітьми  батьків, що з різних причин не насмілювалися відкрито сповідувати православну віру, але Бога боялися, або просто не хотіли порушувати сімейну традицію. В Ківерцях 60- 70-х років в більшості випадків це таємно робив старенький відставний священик о. Теофіл. Раніше він служив в якомусь із навколишніх сіл, потім вийшов на пенсію, придбав у місті невеличкий будиночок в районі ЦРММ (центральних районних механічних майстерень), або просто ремзаводу, і оселився там. На прохання таємних відвідувачів він звершував Таїнство у себе вдома в кімнатці, вікно якої було наглухо закрите щільною завісою.  Як правило, це робилося в темну пору доби. Записи про хрещення вносились до спеціальної товстої книги обліку. Діти і онуки скількох партійних та господарських керівників, вчителів, лікарів, інженерів і т.д. і т.п. пройшли крізь цю кімнатку!

У 1987 р. в Ківерцях з`явився новий настоятель храму, молодий священик о. Василь (Росощук).

Кілька років тому він закінчив Ленінградську духовну семінарію. По закінченні навчання  її тогочасний ректор, а нинішній Патріарх Московський та всея Русі Кирил пропонував  залишитися служити у м. Виборгу, та о. Василь наполіг на тому, щоб йому дали направлення на Україну. Так він став четвертим священиком у Луцькому Свято-Троїцькому кафедральному соборі (тому самому, який після церковного розколу  був захоплений так званим Київським патріархатом).  Після 5 років служби там о. Василю запропонували прийняти храм у м. Ківерці та очолити Маневицьке благочиння, до складу якого входили парафії Ківерцівського та Маневицького районів.  Не зважаючи на те, що у м. Луцьку молодому подружжю їхні батьки вже й невеличке житло придбали, о. Василь погодився на своє переміщення.

З самого початку служіння новий настоятель храму привернув до себе увагу місцевих віруючих енергійністю, ентузіазмом, уважністю та доброзичливістю до людей, але разом з тим і різким неприйняттям  недбальства у питаннях сповідання православної віри. Його близьке оточення, що сформувалося в Ківерцях, було неабияк вражене  вимогливістю батюшки  в межах власної сім`ї: двоє маленьких діточок віком по кілька рочків постили нарівні з дорослими.

За часів перебудови, починаючи з 1985 року, радянським людям стало дихатися вільніше, і релігія вже не була гнаною. Як наслідок, храми почали наповнюватися віруючими щороку то більше, в тому числі і в Ківерцях. Новому настоятелю було видно, що старенька церква  стає дедалі все тіснішою. Невдовзі від початку своєї служби він замислився над ідеєю побудови у місті нового храму. Здійснення задуму розпочалося в 1990 році з молебну на початок будівництва.

По документах це називалося реконструкцією, а в дійсності навкруг діючого старого храму  по частинах зводилися стіни нового цегляного, починаючи з бокових прибудов.

З першого ж дня після молебну роль незамінного помічника батюшки у цій справі добровільно взяв на себе  Іванов Петро Іонович, нічний сторож та кочегар при храмі. Він був у Ківерцях відомою людиною, бо розвозив хліб по усіх торгових точках та закладах громадського харчування, тому міг добитися на прийом до будь якого керівника промислових підприємств міста, а за радянські часи їх було у нас немало. (Ті з ківерчан, що вчилися в 60-х роках в російській школі №2 повинні добре пам`ятати сестер Іванових, дочок Петра Іоновича, старшу Раїсу і молодшу Тамару. На всіх шкільних заходах з виступами художньої самодіяльності невеличка на зріст і худенька Тома виконувала пісні настільки сильним і високим голосом, що було аж дивно, де він брався у такої дрібненької дівчинки.)

 Всі місцеві високопосадовці, до яких звертались  по допомогу о. Василь із своїм помічником – керівники ДОКу, механічного заводу (саме там був зварений металевий хрест для куполу храму), держлісгоспу, цеху залізобетонних конструкцій та інших підприємств,  охоче робили все, що могли. Найманням  робітників на будівлю  займався Петро Іонович. Він же організовував доставку цегли – з Олики, Здолбунова, навіть Горохівського району. Його вистачало на все.

Як і раніше, кошти на будівництво збирали прихожани, вони ж допомагали в роботах. У Різдвяні свята церковний хор їздив по навколишніх селах колядувати, отримувані гроші також йшли в загальний котел.

Ретельний і бездоганний облік руху всіх матеріальний цінностей у ході будівництва вела касирка храму Дудинець Надія Іванівна.

З 1990 року церковним старостою став Яковлюк Іван Фадейович. Він одразу також включився в активну допомогу о. Василю і зробив чималий внесок у справу побудови храму.  

На  момент  вибрання старостою Іван Фадейович нещодавно поховав свою кохану дружину Марію, що померла від важкої хвороби у віці 39 років. На його опіку залишилося  шестеро  дітей, троє хлопчиків і троє дівчат. Старшій дочці було 17 років, найменшій – 1 рік і 9 місяців.   Можна тільки здогадуватися про його душевний стан за таких обставин.  Одружуватися вдруге він не став, і жодної дитини не віддавав нікуди на виховання, самотужки підняв усіх, не без людської допомоги, звичайно. Нові громадські обов`язки не стільки забирали в нього дорогоцінний час, скільки відволікали від сумних думок і додавали наснаги до активного життя. Тепер діти вже дорослі, мають власні сім`ї. Всі сини Івана Фадейовича стали батюшками: о. Миколай служить в смт  Олиці, о. Олександр -  в с. Ставок, а о. Андрій – в нашому храмі.

Вірою і правдою послуговував І.Ф. Яковлюк церковній громаді майже 22 роки. Щиро дякуємо Івану Фадейовичу за сумлінну працю! В травні 2012 р. він відійшов від цих справ,  на посту старости його замінив новий настоятель храму о. Олександр Кондратюк. Бажаємо  о. Олександру всіляких успіхів на цьому кропіткому поприщі.

Непересічну організаційну  участь у побудові нового храму приймала також дружина о. Василя матушка Марія. З її слів, вона досі пам`ятає, де  і в якій ділянці фундаменту який камінь покладений. Усіх певно не назвати, хто вложив значну частку у будівництво храму, але ми віримо що Господь їх кожного знає і без прізвища, це і тих які ще проживають разом із нами на цій землі, і тих , які відійшли у потойбічне життя.

Але не всі в Ківерцях тоді однаково доброзичливо сприймали справу возведення нового православного храму. Були такі, що перестрівали батюшку та настирливо радили йому облишити це діло, погрожували фізичною розправою. Хтось писав анонімки у компетентні органи про нібито  вимагання ним у людей грошей на будівництво. Скількох нервів це коштувало о. Василю з його активістами та їхнім сім`ям! Але попри всі перешкоди  робота просувалась досить швидко, і вже  8 вересня 1992 року новий храм був освячений. Стару будівлю обережно розібрали, для подальшого використання залишилась тільки дерев`яна підлога, по поверхні якої потім був настелений паркет.

Молебень на освячення храму служив новопризначений у Волинську єпархію владика Ніфонт - це взагалі був другий освячений ним особисто  храм в області. Після молебна було здійснено перше знайомство владики з духовенством благочиння.

На момент свого освячення храм був зсередини поштукатурений, але ще не розписаний, ці роботи виконувалися згодом. Комплексно робився і благоустрій прилеглої території.

Тепер двір в своїй частині довкруг храму викладений бруківкою, а решта його перетворена на квітники, що милують око своїм  різнобарв`ям з ранньої весни до пізньої осені. Пізніше поруч з храмом була збудована капличка на честь 2000-річчя Різдва Христового.

Протягом перебування о. Василя на посаді настоятеля храму під його началом в ньому служили священики: о. Миколай (Демедюк) – нині він служить у храмі с. Муравище, о. Михаїл (Журомський) – тепер  священик у с. Озеро, нині покійний  о. Костянтин (Кришпинович);  дотепер служить о. Андрій (Яковлюк) – з його появою помітно пожвавилася робота з православною молоддю. Позаштатним батюшкою був нині покійний о. Олексій (Богуцький).

 Дияконами послідовно служили: о. Володимир, о. Віктор, о. Миколай (брат нинішнього священика о. Андрія), а дотепер служить протодиякон о. Валентин (Садецький).

В 2010 році о. Василь залишив посаду настоятеля храму і тепер служить в ньому просто кліриком. Новим настоятелем призначений протоієрей о. Олександр (Кондратюк).

 При ньому була закінчена розпочата дещо раніше робота по новому внутрішньому розпису храму.

Принагідно висловлюємо безмежну подяку  людям – чоловікам,  жінкам, дітям, які в ті важкі для Церкви часи, і польські, і радянські, наперекір всім утискам, погрозам, глузуванням, а то і просто цькуванню  відкрито відвідували богослужіння, відривали від своїх скупих сімейних бюджетів кошти для побудови і облаштування храму, витрачали свій час на допомогу в цих роботах. Вони зазвичай були без спеціальних освіт, їм не було чого втрачати в соціальному плані, бо вони займали або непомітні посади в установах, або були робітниками на підприємствах, де їх майже завжди не вистачало, або були непрацюючими (домогосподарками, пенсіонерами тощо). І нехай вони мало зналися на високих релігійних матеріях, навіть часом виявляли деяку забобонність – завдяки таким вірним збереглася сама Церква.  Тепер в ній стало багато освічених,  здатних розуміти і містичну суть християнства, і глибини Святого Писання, але ні в кого з нас, теперішніх, немає морального права якось зверхньо відноситись до тих в основному вже доволі літніх людей, які через свій вік зупинились у релігійному розвитку і залишились на тому самому рівні.

В цьому плані цікавим є ще одне питання. Система радянського виховання підростаючого покоління жодним чином не заохочувала  молодь отримувати духовну освіту, скоріше чинила всякі перешкоди для цього.  Яким же чином люди все ж ставали священиками, що спонукало їх саме до такого вибору свого життєвого шляху? В пошуках відповіді мені довелося зробити невеличке дослідження на доступному матеріалі, а саме опитуванні священиків нашого храму. Виявилося, що в кожного з них були різні супроводжуючі обставини.

Отець Василь (1957 р.н.) ще до армії здобув професію водія і цим вже тоді заробляв непогані гроші. Не дивно, що і армійську службу він відбував у тій же якості. Здавалося, що плани на майбутнє складаються прямолінійними – водійська професія затребувана завжди і всюди, та й оплачувана досить непогано. Але сталося не так, як гадалося. Рядовий Василь Росощук потрапив у аварію: вантажівка, якою він керував, скотилася вниз із сопки висотою 17 метрів (це приблизно висота  нашого храму із дзвіницею). Перше чудо, що він взагалі залишився живим. Друге – до нього повернулася працездатність, тільки ушкоджений хребет до цього часу дається взнаки, що навіть зовні помітно під час богослужінь. Ця подія докорінним чином змінила напрямок думок молодого чоловіка, адже йому, що називається, неозброєним оком була помітна допомога  Господа. Зорієнтуватись  у подальших кроках свого життя майбутньому отцю Василю допомогли рідні його нареченої Марії, адже в їх родині є кілька священиків. Марія вірно чекала свого коханого з армії, і навіть те , що з ним трапилося і що становило загрозу для подальшого стану його здоров`я, не вплинуло на  вибір дівчини.

Отець Андрій (1978 р.н.) також в юності вирішив був опанувати якоюсь робітничою професією, тому по закінченню 9-го класу вступив до Луцького вищого професійно-технічного училища №2, що на вул. Потебні, на комплексну спеціальність «муляр, монтажник залізобетонних конструкцій, електрозварник». Безтурботно провчився там майже 2 роки, а наприкінці закінчення другого курсу, з його слів, порозумнішав.

Коли рішення змінити напрямок життєвого шляху визріло остаточно, по закінченні 3 курсу студент ВПТУ А.Яковлюк подав документи на вступ до Волинської духовної семінарії, але його старший брат Микола запропонував  інший варіант – піти в духовне училище при чоловічому монастирі с. Межирічі Острозького району Рівненської області (свого часу там була розташована ставка гетьмана Богдана Хмельницького). Брат, отець Микола, на той час  служив дияконом у нашому храмі та викладав слухачам училища сектознавство.

Проживши і провчившись рік при монастирі, тоді ще просто Андрій вирішив піти звідти і продовжувати своє навчання все-таки у Луцьку в семінарії. По результатах вступних іспитів він був зарахований відразу на 2 курс.

Шлях у священики нинішнього настоятеля храму о. Олександра (1976 р.н.) був більш спокійним, без різких поворотів долі.  Коли він закінчував середню школу у своєму рідному селі на Рівненщині, а це вже були часи незалежної України, до їхнього храму прислали  нового священика, який організував недільну школу. Олександр із задоволенням відвідував ці заняття. Якихось чітких планів на майбутнє він тоді ще не мав. Через деякий час батюшка запропонував Сашкові, єдиному із недільної школи, поступати в семінарію, і юнак з цим погодився. Мабуть, у цьому своєму учні священик побачив щось таке,  що дозволило йому  спрогнозувати майбутню долю нашого о. Олександра. Тепер він не тільки настоятель храму, благочинний, а ще і викладач Волинської духовної семінарії.

Коли о. Олександр та о. Андрій вчилися в семінарії , предмет «історія Нового Заповіту» у них викладав наш  о. Василь.

При всіх не схожостях життєвих шляхів, що у підсумку привели цих трьох чоловіків до священництва, в них знайшовся один спільний знаменник: сім`ї, з яких вони походять, є воцерковленими, і всі троє змалечку були привчені до храму і домашніх молитов. Як би не потай ще дітьми відвідували вони богослужіння, все рівно це ставало відомим у школах, і всіх їх періодично виставляли для осоромлення на загальношкільних лінійках, але їм то, як говориться, в одне вухо влітало, а в інше вилітало.

Ось яка ціна домашнього виховання,  його не в змозі була пересилити вся аналогічна державна система. Так що не лінуймося привчати наших дітей до церковного життя.

А наш храм нехай ще довго служить людям!

Надано о. Андрієм Яковлюком
17.09.12 р.

Коментарі

Увага! Редакція сайту не несе відповідальності за висловлювання користувачів сайту, залишені ними у коментарях. За зміст коментаря відповідає його автор.

КОМЕНТУВАТИ

Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.