НАЙВАЖЛИВІШЕ

АФІША

МІСЦЕВІ НОВИНИ

НОВИНИ

ЧУТКИ

Через власні помилки та недопрацювання т.зв. мер намагається "викручувати руки" директорам шкіл?!

У одній з груп ДНЗ №2 неадекватно ставляться до дітей? (+ коментар) Але чи все так однозначно?

Cуддя Ківерцівського райсуду знову отримав квартиру?! (ОНОВЛЕНО)

Переглянути
більше чуток >>>

На головну

ГАЗЕТА – ДОЛЯ МОЯ

Цими днями поважний ювілей зустрічає людина, котра із прожитих вісімдесяти років, майже шістдесят присвятила справі творення літопису новітньої історії Волині. Двадцять три роки наш ювіляр очолював редакцію Ківерцівської районної газети, а всього пропрацював тут понад тридцять літ. Це, без надмірного пафосу, - вирок долі. Це - приреченість творити заради Людей, Правди й Добра. Це - можливість прожити не одне життя, подароване Господом, а уміння тисячі разів народжуватися, працювати й співпереживати разом із своїми героями, поділяти злети і падіння, успіхи і невдачі, зачасту, жертвуючи особистим... Ім’я цієї людини - Микола Іванович МИЦЕНКО.

Народився Микола Іванович 12 лютого 1932 року на Харківщині, у козацькому селі Миколаївка Зачепилівського району, на вулиці Курячій. У рідній Миколаївці були свої «мікрорайони», як тепер називають, або ж колишні слободи чи хутори – Кочерги, Маслянка, Просянка, Головківка, Завгороди... Навдивовижу милозвучні й рідні кожному українцю назви. Вони й назавше запали у душу волинянину із слобідської Зачепилівки, котрий після школи та чотирьох років служби в Радянській Армії так само назавше, хоч і зовсім ненароком, «зачепився» за край лісів і озер. «... Дощового передостаннього жовтневого дня 1955 року я дістався до древнього волинського селища Олика, яке тоді ще було невеличким райцентром», - такими рядками лягла на папері та мить, як ступив Микола Іванович на святу Волинську землю.

 До газетярства Микола Миценко долучився ще на Харківщині. Після Миколаївської семирічки та двох років навчання у Зачепилівській школі юнак пішов на «свої хліба», як мовиться в народі. Бо ж було совісно юнакові, продовжуючи навчання у школі, сидіти  на шиї у виснаженої непосильною селянською працею матері – солдатської вдови. Тож з грудня 1949-го по жовтень 1951 року працював складачем Зачепилівської районної друкарні. Мабуть, тоді Микола Іванович й не думав присвятити все своє життя творенню газети, але ж долю не обдуриш і не обійдеш того, що вона тобі намітила...

 Після чотирьох років ратної служби, восени 1955-го, звільнений у запас сержант Микола Миценко їде не додому, бо ж маму провідав у недавній відпустці, а на гостину до тітки Марії на Західну Україну.

 Молодшу мамину сестру Марію Іванівну Петренко ще в 1944 році було направлено за путівкою республіканського ЦК комсомолу на педагогічну роботу в Олику. На той час вона працювала редактором місцевої газети «Прапор Перемоги» і водночас очолювала друкарню. Після кількох днів гостювання тітка попросила Миколу, знаючи про його, хоч і незначний, досвід роботи в друкарні, підмінити одну із складальниць, котра захворіла. Уже працюючи в друкарні, Микола Миценко познайомився з відповідальним секретарем редакції газети Олександром Семеновичем Бордаковим. Саме цей чоловік, веселої оптимістичної вдачі, став своєрідним «хрещеним батьком» в газетярстві для молодого скромного хлопця. Сьогодні важко сказати, як склалася б подальша доля Миколи Івановича, якби тоді Олександр Бордаков не розгледів у юнакові хист до творчості – можливо, повернувся б додому, на Харківщину, а може, й тут залишився, займаючись іншою справою... Але сталося так, як сталося, – Олександр Семенович запропонував редактору долучити племінника до творчого процесу в редакції. Спочатку це була робота з робсількорами – той опрацьовував листи, які надходили в редакцію. Звичайно, Микола Миценко не одразу став знаним журналістом - газетярем його назвали трохи пізніше, бо процес становлення творчої особистості досить тривалий. Тож пройшло чимало часу, як Миценкові роботи стали публікувати в районці. За порадою того ж Олександра Бордакова, свої кращі нариси надсилає й до обласної газети «Радянська Волинь».

  В Олиці Микола Миценко здобув і загальну середню освіту, навчаючись у вечірній школі. Однак  надовго тут він не затримався, бо в січні 1957 року Олицький район було ліквідовано, а працівників газети обком партії направив у інші видання. «На мою долю випав, як на той час, найглухіший райцентр – селище Шацьк, - напише у своїх спогадах Микола Іванович. - Коли тітка Марія Іванівна дізналася про це моє направлення, вона навіть розгубилася, ніби відчуваючи свою якусь провину».

 У Шацьку довелося підійматися по кар’єрній сходинці з найнищого щабля, тобто починати все з початку: був інструктором по роботі із робсількорами, а згодом – відповідальним секретарем газети «Жовтнева перемога». «Я гаряче брався за будь-яке діло. Їздив у села на велосипеді, писав кореспонденції, звіти, замітки, макетував і вичитував часопис», - зауважує ветеран журналістики. Тут він зростав творчо, адже його замітки друкувалися вже не лише в обласній періодиці, а й в республіканських газетах, зокрема в «Молоді України». У Шацьку зустрів він і свою долю – медсестру місцевої райлікарні Надію. Проте ледве він встиг ознайомитися з районом, як О.С.Бордаков «переманив» у Цумань, де той редагував «Радянську трибуну».

   Саме Цумань став переломним періодом для Миколи Івановича - працюючи у місцевій газеті відповідальним секретарем, все глибше опановував премудрості цієї професії,  дослухаючись до мудрих порад свого досвідченішого й старшого товариша Олександра Бордакова. Щоб надолужити теоретичні знання, яких бракувало й чого не могла замінити практична діяльність, Миценко вступив на заочний факультет Львівського держуніверситету імені Івана Франка, який був справжньою школою журналістики. У 1960 році його прийняли у Спілку журналістів СРСР, тут також був створений первинний осередок цього творчого об’єднання. У Цуманській редакції згуртувався міцний і дружний творчий колектив, до якого влилися випускник місцевої школи Олексій Григор’єв, випускниця культучилища Лідія Вегера, Петро Юшковець.

  Від Цуманя сім’я Миценків почала вести лік й особистим здобуткам. І найвизначнішою подією для молодого подружжя стало народження первісточка – донечки Наталочки. Тут Миценки отримали вперше державну квартиру, в яку й запросили з Харківщини маму Миколи Івановича.

  Здавалося б, життя налагодилося – мав чудову родину поруч, у власній квартирі, займався улюбленою справою. Проте назавше осісти й тут не довелося, адже чутки про ліквідацію Цуманського району справдилися – у 1962-ому його було приєднано до Ківерцівського. Миколу Івановича й Олександра Бордакова направлено, знову ж таки обкомом партії, на роботу у редакцію газети «Ленінським шляхом»...

 «Моя гостина на Волині затягнулася на все життя. У цьому чарівному Лесиному краї журналістика стала моїм покликанням, а ківерцівська газета – моєю долею...» - через півстоліття резюмує такий поворот у своєму житті Микола Іванович Миценко у книзі «Газета – доля моя».

  У Ківерцях зустрів нових працівників редактор місцевої газети Леонід Петрович Гузь. Він познайомив з колективом та на «новенькому малинового кольору «Москвичі» зробив екскурс для гостей містечком. «Ківерці справили на нас приємне враження. Вони були компактними, чистими та зеленими», – такими побачив тоді Ківерці Микола Іванович. А Олександр Бордаков, який не вперше «скеровував» долю свого молодшого товариша, пророче мовив: «Ківерці – гарне містечко, у ньому можна буде оселитися й назавжди». Для М.І. Миценка так і сталося – місто стало «пристанищем на все життя», а Олександра Семеновича «крута партизанська вдача і доля» закинула спочатку редактором Маневицької районки, а потім – заступником редактора Дубровицької райгазети, що на Рівненщині.

  Переїзд на нове місце роботи тягнув за собою купу побутових незручностей та розлуку з рідними. Працюючи в Ківерцях, відповідальний секретар Микола Миценко з півроку «спав на редакційному дивані, поклавши під голову газетну підшивку. Харчувався похапцем – де попало і як попало. А напередодні Нового – 1963 – року отримав державну квартиру і перевіз у Ківерці свою сім’ю», яка поповнилася ще й синочком Юрком.

У редакції Ківерцівської районки на той час працювали також молоді, талановиті й енергійні люди – Микола Богуш, Маргарита Малиновська (у двадцять чотири роки була прийнята до Спілки письменників України) та досвідчені, які навчали професійним тонкощам новеньких членів колективу, такі, як Ганна Степанівна Слюсар, яка найпершою з журналістів Волині отримала звання (за клопотанням Миколи Івановича) Заслуженого працівника культури, бо на той час не було таких журналістських звань, та інш. Тож Миколі Івановичу тут працювалося  легко, бо не бракувало матеріалів, а отже, лишалося більше вільного часу на вичитування публікацій та для творчої роботи, й для удосконалення художньо-поліграфічного оформлення газети. Хоча, по-правді кажучи, оте «легко працювалося» було дуже й дуже відносним, адже вівся постійний партійний контроль за діяльністю творчого колективу, наперед вимальовувалися певні рамки, не дозволялося жодного зайвого поруху в будь-який бік.

 Невдовзі між першим секретарем райкому партії і редактором газети виникли непорозуміння – Леонід Петрович Гузь був досвідченим керівником, талановитим журналістом, проте намагався противитися «ручному керуванню» згори райкомівського крісла й відмовлявся від сили-силеної громадських і партійних доручень, котрі перешкоджали виконанню безпосередніх посадових обов’язків. Саме це призвело до  того, що Леоніда Петровича було усунуто з посади редактора, хоча ним у Ківерцівській редакції було започатковано багато хорошого. Зокрема, було запроваджене помісячне та поквартальне планування, зорганізовувалися систематичні зустрічі з робсількорами, були створені й постійно проводилися засідання позаштатних відділів, запроваджувалися в практику районні творчі конкурси серед молоді, таким чином навчаючи та виховуючи молоде покоління, заохочуючи до творчості, тобто редактор Ківерцівської районки створив своєрідний інститут громадських кореспондентів... Очолити колектив запропонували, не без протекції все того ж О.С.Бордакова, Миколі Миценку.

 «Від несподіванки (адже зі мною навіть ніхто не побесідував) у мене, ніби щось обірвалося всередині. Я розхвилювався, почав відмовлятися, мотивуючи це тим, що навчаюсь в університеті і треба писати дипломну роботу... Але моїм доводам ніхто не надав ніякого значення, навпаки, мені нагадали, що я член партії, отож повинен оправдати її довір’я», - згадує той ключовий момент у своєму житті Миценко. І виклик долі він прийняв, зі всією молодечою потужністю запрігся майже на чверть століття у редакторського воза – 10 березня 1964 року вперше підписав номер ківерцівської газети до друку. І так тягнув він його щодуху 23 роки, впродовж яких шанували колектив, відзначали газету на всіх рівнях – з трійки кращих місцевих видань ківерцівська не випадала впродовж десятків років.   Практику своєрідного інституту громадських кореспондентів, запроваджену своїм попередником, продовжив і Микола Іванович, зініціювавши створення літературного об’єднання «Джерело», вихованкою якого згодом стала і нинішній редактор, а тодішня старшокласниця Людмила Оліщук.

   За часів керівництва редакцією Миколи Миценка було розпочато будівництво сучасного редакційного приміщення. За всі ці роки зроблено надзвичайно багато. Здобутки ківерцівської районки позитивно відзначалися навіть у всесоюзному часописі «Журналист», а також «Медицинской газете», майже у всіх республіканських друкованих засобах. Микола Іванович тішився успіхами колективу і брав найактивнішу участь у творчому змужнінні багатьох нині відомих журналістів, недарма ж ківерцівську редакцію називали «кузнею газетярських кадрів». З приємністю назвемо молодших колег Миколи Івановича, його так званих учнів, послідовників, тих, кому він мудрою порадою, слушною настановою допомагав відточувати творче перо, – Микола Богуш, Олексій Григор’єв, Галина Нецько, Петро Боярчук, Михайло Сорока, Василь Недільський, Володимир Королюк, Ігор Павлюк і багато інших. Нині вони – відомі в Україні люди. «Усі, з ким мені довелося працювати.., були справжніми патріотами своєї землі і невтомними чорноробами волинської журналістики, а тому я по-праву горджуся ними і пишаюся», - ці слова належать Миколі Івановичу. А про дивне сплетіння людських шляхів і доль дуже  влучно зауважив Петро Оксентійович Боярчук: «... ще раз переконався, що доля кожного з нас, хочемо того, чи ні, є часткою долі когось іншого, а той, хто колись запримітив, що «світ тісний», не помилився. Я вдячний долі редактора Миколи Миценка, яка в 60-их роках звела його з долею тоді мало кому відомого Петра Боярчука, а відтак запалила у ньому журналіста навіть супротив вітрів, що той вогник не раз намагалися загасити. Я вдячний долі своїй, яка вельми дивними (а нічого ж нема в цьому світі випадкового) манівцями привела мене до Миценкової долі і на рівні підсвідомості зблизила, а не відштовхнула, як то бувало у випадках із людьми іншими».

  Ось так, віддаючись з головою роботі, переймаючись кожною дрібницею, редактор одного разу зрозумів, що в такій постійній нервовій напрузі, переживаючи стреси, відчуваючи серцеві та головні болі, не можна жити, тим паче, що над головою, як Дамоклів меч, висів постійний компартійний контроль і тиск. З посади редактора Микола Іванович звільнився за власним бажанням. Однак з газети не пішов, а ще працював випусковим і відповідальним секретарем аж до пенсійного віку. Його плідну працю було неодноразово відзначено численними нагородами – Почесними грамотами, чотирма медалями. У 2003 році Миколі Івановичу присуджено й довічну державну стипендію.

  Уже пербуваючи на заслуженому відпочинку, Микола Миценко спочатку потягнувся до землі, згадуючи своє походження, й почав порядкувати на дачній ділянці. Однак «збивши оскому» фізичною працею, як говориться у народі, не зміг одмовитися від творчої. Він і досі, а це - понад п’ятдесят років, є активним членом – НСЖУ: дописує до обласних та загальноукраїнських газет, римує реалії нашого сьогодення у сатиричні вірші, знаходиться час й для ліричних мотивів. А ще – займається краєзнавчою роботою, пише поезію для дітей. І як наслідок – світ побачив його збірки гумору і сатири «І сміх, і горе» (2002) та «Маємо те, що маємо» (2011); ліричні твори зібрані в «Осінній сум» (2003) та «Поклик отчої землі» (2009), вірші для дітей «В гостях у бабусі» (2011). Одначе найбільшого умиротворення віднайшла його душа у краєзнавчій розвідці «Козацьке село Миколаївка», виданої 2004-го та перевиданої в 2011р. А своєрідним підсумком життєвого й творчого шляху впродовж вісімдесяти літ є книга спогадів «Газета – доля моя» (2012). Зауважу, що всі ці книги видані коштами державної стипендії Миколи Івановича, невеликими накладами. Вважаємо, що книга “Газета - доля моя“ є своєрідною історієграфією волинської журналістики, тому вона заслуговує бути видоною сприянням обласної організації НСЖУ та за підтримки видавничої ради РДА з книговидання. Адже вона варта того, щоб її прочитали якомога більше журналістів Волині. 

Ми пишаємося тим, що в рядах нашої редакційної первинної журналістської організації перебуває така творча особистість,  яка  вже понад 20 років – на, так званому, заслуженому відпочинку, однак і досі не знає втоми і спокою. Микола Іванович – є чи не щотижневий гість редакційного колективу, а це важить дуже багато для молодих колег, які потребують настанов і мудрих дружніх порад.

Від імені редакційного колективу газети «Вільним шляхом» -
 за матеріалами книги М.І. Миценка «Газета – доля моя»
 Марія ХІТЬКО.

Джерело: «Вільним шляхом» від 11.02.12 р.

Коментарі

Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.