НАЙВАЖЛИВІШЕ

АФІША

МІСЦЕВІ НОВИНИ

НОВИНИ

ЧУТКИ

Через власні помилки та недопрацювання т.зв. мер намагається "викручувати руки" директорам шкіл?!

У одній з груп ДНЗ №2 неадекватно ставляться до дітей? (+ коментар) Але чи все так однозначно?

Cуддя Ківерцівського райсуду знову отримав квартиру?! (ОНОВЛЕНО)

Переглянути
більше чуток >>>

На головну

Я не зміг би бути без музики

Якщо йти десь грати, то треба або грати, або не грати. І добре або дуже добре грати. Немає іншого.

Як не помітити такого чоловіка, та з такими вусами. Він просто йде собі Ківерцями, а ти чи хочеш того, чи ні, але погляд твій буде звернений у його сторону. Що воно таке чаруюче? Невже лишень вуса справляють такий ефект? Ні, мабуть, ще вишиванка? Але ж і погляд у нього непростий?!!! А за тим загадковим поглядом проста людина не постане. Так і є! Бо це чоловік особливий, творчий, талановитий, правдивий українець, сопілкар Володимир Анатолійович Мартинюк.

Як поглянеш, то здається, що породила його сама земля Запорозька, проте він наш земляк родом з с.Дідовичі Ківерцівського району.
Грати почав з тієї простої причини, що батько віддав до музичної школи, так як сам грав на трубі в духовому оркестрі. Спочатку Володимир Анатолійович грав на акордеоні, потім на кларнеті, з часом йому піддалися сопілка, флейта Пана, флейта, саксофон, мокрина, ріжок …
Непросто переповісти історію такої людини. Тому про себе, своє життя і творчість далі  розповідатиме сам Володимир Анатолійович.

- Чому найбільше поріднилися саме із сопілкою і флейтою Пана?
- Мабуть, в них є щось народне, що лоскоче душу людську. По сопілці, тут мене так заворожив покійний Василь Попадюк. Ми зустрілися з ним на одному святкуванні, це вже було після закінчення училища, і там я почув, як він грає. Ну, це віртуоз, він настільки заворожував своєю грою, що я приїхав з Києва до Луцька, пішов в універмаг, купив сопілку - і почалося. Потім поступив в інститут на сопілку. І так вона прижилася в моєму житті. Сопілка - ніби інструмент простий, але з іншого боку, щоб на ньому добре грати, то так само треба багато працювати.

- Як так сталося, що ви стали майстром?
- Є приказка така, що треба бути  в певному місці в певний час. Хтось стає президентом, хтось ще кимось. Отак я потрапив в певний час в хорошу когорту музикантів серед друзів, серед колег. Був такий гурт «Волинянка». Я прийшов до них, і вони мене взяли як колегу, щось в мені помітили. Потім був Волинський хор, і так воно переходило. В межах області музикантів хороших є небагато. Їх є певний осередок, десь туди-сюди вони переходять, кочують, як цигани. Так і я серед них - втерся в той осередок і мусив тримати марку. Бо так не може бути в гурті, що один грає ліпше, а другий гірше, бо ж, вибачте, я ліпше не вмію. Так вони мене до свого рівня піднесли, а далі я мусив працювати сам, бо воно саме нічого не робиться. Як хочеш щось добитися, повинен працювати.

- Коли людина розвиває один талант, Бог наділяє її ще іншими. Якими  Він ще наділив Вас?
- Талант музичний, а поруч іде талант педагогічний, тому що воно не одним днем робиться, то робиться роками. Щоб стати педагогом в повному розумінні того слова, то треба працювати років п'ятнадцять. От тоді це вже педагог. Він вже або склався, або не склався. Ну і, мабуть, ще є такий талант робити людям добро, просто. Хоча це часто карається.

- Розкажіть про свої досягнення в музиці.
- Досягнення основне те, що я себе в ній знайшов, мені це подобається, я це роблю дуже якісно і як музикант, і як педагог. Мені подобається грати, подобається вчити. Воно десь так 50 на 50.  Більше досягнень мої учні зробили, бо я  нікуди на конкурси не їздив. Цілі такої не було. Ніяких не було пільг ніде, скажімо, ти був лауреат конкурсу і нічого то не мінялося в житті. Тепер воно змінює. Ну поїхав я в Дрогобич навесні. Як зміг, так підготувався, звичайно, що то ще не той рівень, який би я хотів, щоб був. Але ще в мене все попереду. Я і дітей своїх вчу, що я працюю і ви працюєте.  От в мене висять портрети моїх дітей лауреатів всеукраїнських конкурсів. Але нема міжнародних конкурсів ще. Хоча я переконаний, що вони того достойні. При першій можливості, бо то впирається в фінанси, як вирішу те питання, то… Є запрошення, є можливість поїхати чи в Білорусію, чи в Польщу, в Чехію, Прибалтику, ну до Москви щось їхати не хочеться, не знаю чого. І ми поїдемо. Я поїду заграю, і діти. Бо мені цікаво ще пограти. Деякі мої колеги кажуть: «Вже я грати не хочу». То також треба хотіти і мати змогу це робити за роботою, бо уроки треба провести.

- Чи було коли-небудь розчарування в музиці? Чи не думалося зайнятися чимось іншим?
- Ніколи такого не було! Та не може такого бути! Було розчарування в державі в 90-і роки, в керівництві держави. А в роботі - ні. Ми і безплатно працювали тоді, бо нам не платили грошей. І нічого, вижили всі, навіть ніхто не схуднув сильно. 

- Що вам дає музика? Чому все ж прагнете до неї?
- Я так думаю, що музика мені дала все, що я хотів в житті, що я маю і буду мати. Музика – це один з найбільш впливових видів мистецтва, і вона на мене найбільший має вплив. Видно, що кожній людині Богом дано щось творити, а в мене так співпало те, що мені Бог дав, і те, чим я займаюся, - робота і хобі. І мені нічого не може бути іншого, і не треба мені іншого. Мені то подобається, я то дуже люблю, люблю музику, люблю творити. Пробував і писати пісні на вірші. Я ні про що не шкодую. Так воно сталося, Бог дав, батьки надарували тими генами музичними.

- Багато по світі їздили?
- Багато. Перший мій виїзд був з «Волинянкою» в країни соцтабору. Був з «Криниченькою» ще, крім всього Союзу, в Єгипті, Туреччині. А з «Колосом» був більший діапазон, це вся Європа, крім декількох країн. У Франції, мабуть, куточка нема, де я не був. Так само Німеччина. Ще був в такій далекій країні, як Пуерто-Ріко.

- Маєте дуже цікавий український, якщо не сказати козацький, імідж. Ви самі його придумали і втілили в життя?
- Ну, я в душі є щирий українець. В тому вже ніхто не сумнівається. Мені взагалі дуже подобається українське вбрання, подобається вишиванка, мені якось тепло на душі, коли я бачу, що дядько якийсь ходить в брилеві такому, таке воно якесь щире, рідне. Дивишся малюнки щирих українців, вони всі мали вуса. Росіяни, ті більше бороди запускали, а в нас були вуса. Де б я не був у світі, ніхто мене ні з ким не сплутав. Якось попросили мене пограти в польському колективі. Були ми на прийомі в Ульштині, в мера. Ну, я розвісив свої вуса, а він на мене дивиться й каже: «Ну, який ж то поляк, то є правдивий українець!» Мені то, як бальзам на душу налив. Бо правильно, так воно є. Я люблю свою державу, мені подобається все, що в ній є, хай є в ній якісь недосконалості, ще щось. Але ж воно наше. Зрозуміло, що імідж кожна людина собі обирає, є всілякі варіанти. Мені подобаються вуса, завів собі. Такий я є, вже мене всі знають так, і мені з ними зручно, хоча вони так само потребують уваги.

- Якими правилами керуєтеся  у житті? Ваша філософія.
- Мабуть, воно десь співпадає з релігійними баченнями. Перше: роби людям добро, якщо не можеш робити добро - не роби нічого, не зашкодь.

- На яких жінок Ви звертаєте увагу? Які жінки подобаються такому видному чоловіку, як Ви?
- Просто гарна жінка – це для «Плейбоя», подивився і все. А для мене жінка має бути гарна вродою, гарна душею, гарна своїм способом життя, способом бачення того місця, де вона живе, воно все має співпадати. Але, як правило, воно співпадає, і одне друге доповнює, зовнішня врода і рівень культури, освіти. Мужчина ж бачить жінку, не лише як жінку у вузькому розумінні. Вона так само мусить мати перший свій імідж якийсь та певний рівень культури і виховання. Як буває, кажуть, що, якби вона була німа, то була би дуже гарна. Для мене жінка гарна, коли в неї гарна душа, чиста душа.

- Коли б не музика, чим би займалися?
- Так, як я є виходець з села, мабуть, щось би там робив, щось вирощував. Мені дуже подобається бджільництво. Хоча ніколи не займався, але маю книжки про бджіл, люблю про них читати, люблю мед.

- Чи маєте якісь цікаві плани чи задуми на майбутнє?
- В нас буде всеукраїнський конкурс сопілкарів. Це ми хочемо створити таку асоціацію сопілкарів України. Нас не так багато, на Сході їх дуже мало є. А ми хочемо організувати, і щоб сайт свій був, в першу чергу, для спілкування і для допомоги тому, хто хоче, але не має змоги навчитися, де взяти інструмент, ноти.
Це в основному східняки не мають де взяти, то вони до нас дзвонять. А то так зможемо їм допомагати. І оскільки в нас найбільш розвинене сопілкарство, хочемо в Луцьку організувати всеукраїнський конкурс сопілкарів, щоб почути, хто що робить. Бо я думаю, що найліпший курс підвищення кваліфікації – це поїхати на конкурс, побачити, як ту роботу, що ти робиш, хтось ще робить, і ліпші, і гірші. Як не треба робити, а як треба.
Не знаю коли, але поїду ще в Чехію  на конкурс сопілкарів.

- Якби так сталося, як в кіно, коли люди міняються тілами. Чиїм життям хотіли би  пожити?
- Якби я перевтілився, то в художника. Мене заворожує робота художників, я не знаю, як то робиться, не вмію малювати, але мене це притягує, як ворожба якась. Можливо хотів би бути художником. Але це був би художник, котрий грає. Я не зміг би бути без музики. Якщо в мене були інші, попередні життя, то в них я теж жив біля музики.

Розмовляла Ірина СОЛТИСЮК.
червень 2009 р.

"Музика – найкращі ліки, особливо, якщо на душі кепсько"

Коментарі

Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Повідомлення перед публікацією модеруються, тому писати образи і нісенітниці нема сенсу, а розміщення відбувається з деякою затримкою. Повідомлення з некоректним підписом (на зразок "Я" чи ":-)") не проходять.