НАЙВАЖЛИВІШЕ

АФІША

МІСЦЕВІ НОВИНИ

НОВИНИ

ЧУТКИ

Через власні помилки та недопрацювання т.зв. мер намагається "викручувати руки" директорам шкіл?!

У одній з груп ДНЗ №2 неадекватно ставляться до дітей? (+ коментар) Але чи все так однозначно?

Cуддя Ківерцівського райсуду знову отримав квартиру?! (ОНОВЛЕНО)

Переглянути
більше чуток >>>

На головну

Роман Арцишевський - волинський Ломоносов з Ківерець

Право відкрити рубрику «Персона» ми надали професору Роману Арцишевському не випадково. Він – не тільки перший на Волині доктор філософії, а й наш колега – журналіст за фахом. І лише небагатьом відомо, яким був його шлях на факультет журналістики Московського держуніверситету імені Ломоносова. Майже 1300 кілометрів від рідного міста Ківерець до Москви одержимий жагою знань юнак подолав пішки, повторивши шлях у науку Михайла Ломоносова.

15-річний пролетар

– Романе Антоновичу, Ваш трудовий стаж розпочався у 15 років. Напевно, на те були якісь вагомі причини?

– Найперше – закохався, хотілося ходити на побачення, а не сидіти в класі. Була й банальніша причина – батьки потребували допомоги. Жили ми бідно, мали кімнатку в «комуналці». Тато, Антон Романович, працював, мама, Ольга Павлівна, дітей доглядала. Нас у сім’ї було троє: окрім мене, старша сестра Ліда та брат Євген. Коли я народився (до речі, мене назвали на честь діда), сестрі вже виповнилося 15 років, брату – 13...

– Така велика різниця між дітьми?

– Я у батьків незапланована дитина. Вони навіть вагалися: чи варто з’являтися мені на світ? Рік тоді був дуже голодний – 1946-й, повоєнний. Пішла мама до ворожки, а та їй і сказала: народжуйте, бо вам доведеться з ним свій вік доживати...

Була ще одна причина, чому я так рано пішов працювати. Микита Хрущов провів реформу, згідно з якою у вищі навчальні заклади дозволялося вступати лише тим, хто мав не менше двох років трудового стажу. Я дуже хотів навчатися, тож після 8-го класу залишив денну школу і пішов у вечірню – заробляти стаж.

– І з чого ж почали?

– Щоб навчатись у вечірній школі, треба було принести довідку, що ти працюєш. Я обійшов усі підприємства Ківерець, погоджувався на будь-яку роботу, але мене ніде не брали. Бо, за наказом Хрущова, ті, хто не мав 16 років, могли працювати лише по 4 години на добу. Кому потрібен був такий робітник?

Допомогли мені газетярі з «райони» (я ще з 6-го класу їм дописував: спершу публікував вірші, потім став юнкором). Влаштували мене у лісгоспзаг. Трудився я в основному на будівництві – розмішував цемент, підносив цеглу... А коли отримав паспорт, пішов у ремонтну майстерню автослюсарем, потім працював газозварювальником. Так було три роки, доки не закінчив 11-й класу (при Хрущову навчання у школі теж тривало 11 років).

– А яким був Ваш шлях – у прямому й переносному значенні слова – на факультет журналістики МДУ...

– Я бачив себе поетом, тож задовго до закінчення школи знав: вступатиму в Московський літературний інститут імені Горького. Як тільки отримав атестат зрілості, відразу ж розрахувався з роботи, зібрав найнеобхідніше і заявив батькам, що вирушаю до Москви. Вирішив іти до столиці пішки. Цікаво було побачити трохи світу...

– Як свого часу Михайло Ломоносов?

– Ломоносов змушений був пішкувати, бо не мав вибору. А з Ківерець до Москви регулярно ходив потяг: сів – і за добу опинився у столиці Союзу. Йти пішки я вирішив цілком свідомо. Мама, звичайно, плакала: це ж син вирушає невідь-куди у світ. А тато зранку підійшов і сказав: коли ти так вирішив, мабуть, тобі це справді потрібно. Стосунки в нашій сім’ї були дуже демократичними – думку дітей поважали, до неї дослухалися.

Я надзвичайно вдячний батькам, що навчили мене не боятися жодної роботи. Мені доводилося багато працювати, у тому числі й фізично. Крім працелюбства, вони ж прищепили мені любов до людей. ЇЇ запасу мені вистачає на все життя, це неодноразово допомагало мені долати труднощі та перешкоди, не зламатися...

«Американський шпигун»

– Мій шлях проліг через Білорусь. Був 1964 рік – 20-ліття визволення республіки від фашистів. Учасників війни, партизанів у Білорусі жило дуже багато. Став ходити від села до села, записувати спогади цих людей. У Ківерцях мені видали посвідчення позаштатного кореспондента районної газети (пообіцяв зробити редакції кілька репортажів). Подорожуючи, дізнався багато незвичного. Побачив: реально не все так, як про це газети пишуть. Скільки було людських розчарувань – пережили таку війну, а життя людського немає. Скільки було наївної віри – колишні фронтовики просили: ти там, у Москві, розкажи, як ми тут живемо, хай розберуться...

Зустрічався з в'язнями Бухенвальда, які організували свій з'їзд, записав багато їхніх спогадів, занотував адреси. Побачив простих людей – щирих, привітних, які радо мене приймали, запрошували переночувати. Зранку встаю – мені в дорогу відсипають цукру, хоча в самих лише маленька торбинка. Це мене зворушувало, укріпляло віру в доброту.

– Щось незвичайне з тієї подорожі пригадаєте?

– Я сам визначав подальший маршрут, люди мене направляли. Порадили відвідати село, де жив командир партизанського загону. Показали хату. Удома повідомили, що він чергує на фермі. Приходжу туди, прошу записати спогади. Чоловік підозріло на мене глянув і сказав: лягай спати, вранці поговоримо... Посеред ночі під'їжджає мотоцикл – міліція. Попросили мої документи. Забрали паспорт, наказали до їхнього повернення нікуди не йти. Вранці приїхали із документом: мовляв, перевірили – не підробка. І додають: вітаємо з днем народження! Я і не зауважив, що настало 9 липня, мені виповнилося 18...

Кажу до господаря: раз так – треба відмітити. Розговорились, а він і просить: ти вже за міліцію вибачай, то я викликав. Ходять чутки, ніби американці скинули шпигунський десант. У кількох селах бачили незнайомця – ходить по хатах, щось винюхує, про все розпитує й записує...

– Вас сприйняли за американського шпигуна?

– На той час у Союзі дійсно процвітала шпигуноманія. Але командир розповів тоді мені чи не найбільше правди про війну. Подорож виявилася для мене дуже повчальною...

На жаль, у Москві я зіткнувся не лише з людською щирістю. Зберігав свої нехитрі пожитки у камері схову на вокзалі. Поклав туди нові сорочку й піджак, які надіслали батьки. «Приклеївся» до мене незнайомець, попросив потримати в камері і його речі. І все вмовляв: одягни сорочку, яку тобі прислали. Я потім до камери – нічого нема. Піджака жаль не було, хоча весь перший семестр ходив на пари у спортивному одязі. Але всі мої записи й адреси втратив.

У Москві – з трьома копійками

– Дійшов я пішки до Малоярославця Московської області, звідки доїхав до столиці електричкою. З'явився у Москві з трьома копійками в кишені. Вистачало хіба на три шклянки «мінералки» з автомата. Батьки дали адресу якихось знайомих, розшукав їх. Відкрила старенька бабця, сказала, що діти десь на дачі, і побоялася мене впустити. Нічого, відповідаю, в мене тут ще є знайомі, я в них переночую. І пішов... на вокзал.

Два тижні жив там. Продав перочинний ніж і авторучку, щоб хліба купити. Відіслав додому телеграму, що без грошей. А через два тижні – очам не вірю! – зустрів у Москві однокласника Вітю Новікова. Він приїхав у відпустку столицю побачити. То я вперше за кілька днів нормально повечеряв. Стало легше: надалі ми вдвох трималися...

– І чому ж не вступили в літературний?

– Поки я йшов, Микита Сергійович новий указ видав. Мовляв, нічого письменникам в інститутах вчитися, нехай вчаться у життя. Стаціонар у літературному інституті ліквідував, залишив лише заочне відділення. Це мене не влаштовувало, з мене вистачило й вечірньої школи...

Та світ таки не без добрих людей. Підійшов до мене незнайомець, став розпитувати: що я хотів би вивчати? Порадив іти на факультет журналістики в університет Ломоносова. Літературу там, мовляв, так само грунтовно штудіюють, викладачі практично ті ж.

Приходжу до них, кажу: покажіть, що ви тут вивчаєте, дайте програми. Глянули на мене, як на дивака, але показали. Вирішив вступати. Однак допуск до іспитів ще треба було заробити – пройти творчий конкурс. Вимагалося здати у приймальну комісію свої друковані праці, газетні публікації. На щастя, у Ківерцях їх у мене не бракувало, батьки встигли надіслати.

Поспілкувався з тими, хто здав документи – усі генії! Хтось по 10-15 років у газетах працює, у когось навіть збірки є. Мене зачепило за живе: невже я від них дурніший?! До іспитів готувався клято, до третьої-четвертої ночі сидів над книжками. Ходив у бібліотеку імені Леніна, читав буквально все, про що десь чув. І таки довів, що маю необхідні знання…

В аудиторії, де вчився Лермонтов

– Я виявився наймолодшим у групі, та швидко завоював першу стрічку у рейтингу. Мене ще й старостою потім обрали. Мав дуже цікаву журналістську практику після третього курсу. Згідно з рейтингом, місце її проходження обирав першим. І опинився на острові Сахалін, в обласній газеті. Сахалін – це 600 кілометрів з одного кінця в інший. На півдні бабмук росте, на півночі – тундра, нафту добувають. Я об'їздив весь острів – і в шахти спускався, і з рибалками в море виходив...

Заввідділу інформації там був Карл Рендель – чудовий журналіст. Якось каже: пройшла чутка, що на Сахалін уперше прибув студентський будівельний загін із Хабаровська. Залізницю допомагатимуть завершувати – об’єднувати північ та південь. Узяв я відрядження на два тижні – привіз звідти 5 оригінальних матеріалів. Потім поїхав на місяць на Курильські острови – теж зробив серію цікавих публікацій. Чудова вийшла практика...

– Своє захоплення літературою задовольнили?

– Ми навчалися в аудиторії №16. Свого часу тут штудіювали Лермонтов, Герцен, інші відомі люди своєї епохи... У нас були чудові викладачі. Літературу Середньовіччя та Відродження викладав відомий шекспірознавець Юрій Шведов. Античну літературу – Олена Кучборська, колишня акторка, котра не просто розповідала, а розігрувала свої лекції. Вона швидко прищепила нам любов до класики: був у кишені зайвий карбованець – я йшов до букіністів. І вже на першому курсі зібрав пристойну бібліотеку античних авторів.

На другому курсі нашим деканом став Ясен Засурський, який дуже полюбляв новації. Уперше в Союзі нам почали викладати новий предмет – соціологію. Читати курс запросили Юрія Леваду. На пари до нього ходили так, що не лише за партами, а й на східцях люди сиділи. Слухали лекції студенти з інших факультетів, навіть викладачі. Він читав цей курс і нашим наступникам, та мав необережність видати свої лекції, хай і ротапринтним способом. Був звинувачений у антимарксизмі й на 15 років позбавлений права викладати. Йому так і не дали повною мірою реалізуватися...

– А як виникла пристрасть до філософії?

– У нас викладали Михайло Сєлєзньов, Арсен Чанишев, Людмила Буєва... Від них я і «заразився», обрав відповідну спеціалізацію. Ще була «хрущовська відлига», час вільнодумства і демократизму. Студенти старших курсів заснували «СМОГ» («Самая молодая организация гениев»), періодично збиралися біля пам'ятника Маяковському. Якось розгорнули транспарант із лозунгом «Лишим соцреализм девственности!» і рушили до Союзу літераторів. Не дійшли: під’'їхали «воронки», усіх позабирали... На цьому «хрущовська відлига» закінчилася. Але, на щастя, в нас на факультеті вчителів-стукачів не було, ми могли висловлювати свою думку дуже вільно.

На військовій кафедрі нам давали цікаву спеціалізацію: спецпропаганда на війська і населення ворога. Фактично, з нас готували фахівців для закордону. Їхати пропонували багатьом, чимало студентів використовувало цю можливість, щоб десь підзаробити. Я міг потрапити на два роки стажування на Кубу, але твердо вирішив іти в науку і шкода було витрачати час на закордони. До того ж мене більше цікавила Європа, де вже розвивалася соціологія. У результаті на Кубу поїхав мій друг Валєра Чурсанов – він був другим за рейтингом і дуже хотів туди...

Трійка за... правду

– Поїхати в Європу мені не випало, бо відбулося введення радянських військ до Чехословаччини 1968 року, розпочалася епоха брєжнєвського застою. Ці події мали для мене серйозні наслідки. Я претендував на «червоний» диплом, захистив дипломну роботу, два державні іспити склав на «відмінно». Залишився останній – з наукового комунізму. І дістався мені білет, у якому третє питання звучало так: «Визвольна місія радянських військ у Чехословаччині»...

Я знав, як треба було відповісти. Але це брехливе формулювання мене так обурило, що вирішив: хай що буде, а кривити душею не стану, скажу, як думаю. І відповів, що це ніяка не визвольна місія, а звичайнісінька окупація країни…

– Так і заявили?!

– Так я тоді вирішив. Викладачі, звісно, такого не чекали, стали між собою радитись, що робити. У результаті «вліпили» мені трійку. Я б той іспит узагалі не здав, аби перші два питання не відповів бездоганно...

– А Вам не пропонували «передумати»?

– Спроби були – і під час екзамену, й після нього. Підходила до мене завідувач навчального відділому Елеонора Лазаревич (у неї син у нас навчався кількома курсами раніше і був одним із перших журналістів, хто загинув під час трагічних подій на Північному Кавказі). Казала: ми тобі вже виписали диплом із відзнакою, іди перездай... Ні, відповідаю, не буду. Древні філософи казали: правда дорожча. Так мій «червоний диплом «посинів» – через єдину трійку з наукового комунізму...

Дітям я довго його не показував – соромився. А через 20 років, у 1989-му, в газеті «Правда» з'являється стаття: бюро ЦК КПРС визнало помилковим введення військ до Чехословаччини. Я вже 10 літ працював у Луцьку, захистив докторську дисертацію. Узяв цю газету, дістав свій диплом, покликав дітей і кажу: бачите, нарешті написали правду. А я так вважав 20 років тому. І через це отримав на державному екзамені трійку...

– Це якось вплинуло на Вашу подальшу кар’єру?

– Ця трійка далася взнаки при вступі в аспірантуру. Як перший за рейтингом студент я заздалегідь мав можливість вибрати, з якої спеціальності навчатися в аспірантурі. Вирішив вступати на філософію, отримав відповідну рекомендацію. Став складати іспити – і на першому ж отримав двійку. «Погорів» на звичайному питанні про світогляд. Телефоную викладачу: чому так сталося? А він відверто каже: філософський факультет – ідеологічний, а ти ж не член партії. Після того, що сталося, ти ще, мовляв, легко відбувся...

– І все ж, ви таки захистилися…

– Захищався я дуже важко. Відразу після університету піти в науку мені так і не судилося. Влаштувався у місті Ногінську за 50 кілометрів від Москви, – у місцевій газеті. Думку про науку не полишав – їздив до столиці, складав кандидатські іспити... Познайомився з майбутньою дружиною Іриною, яка родом із Ногінська. Вона тоді була студенткою другого курсу, з інтернаціональної сім’ї: тато – білорус, мама – росіянка. Я – українець...

Склав кандидатські іспити, вирішив одружитися. А зарплату мав – 105 карбованців! Тому поїхав разом зі студентським загоном до Норильська. Тоді ті, хто витримував за Полярним колом вахту 35 днів, непогано заробляли, ще й дорогу літаком туди-назад їм оплачували. Робота була каторжна, «бетонна» – бери якнайбільше, кидай якнайдалі... Витримав я це, видали мені 1200 карбованців. Прилетів до Москви – тоді й справив весілля. А через три роки, у 1973-му, народилася моя старша донька Маргарита...

– Крім батьків, Вам на чужині хтось допомагав?

– Я дуже вдячний багатьом своїм викладачам, котрі продовжували вірити в мене. Коли в Москві створилася перша соціологічна лабораторія, Михайло Сєлєзньов запросив мене до неї працювати. Я вже готувався до захисту, але «переловило» видавництво «Просвещение». Запропонували 240 карбованців щомісяця, щоквартальну премію і можливість підзаробляти перекладами. Я погодився – треба було утримувати сім'ю, ми ж по квартирах усю Москву об’їздили. Трудився я у видавництві 6 літ. То стало доброю практикою, бо працював старшим редактором групи з проблем підручника. Захистився тільки у 33 роки. І вирішив їхати до Луцька, поближче до батьків...

– Ваші діти пішли Вашими слідами?

– Маргарита навчається в докторантурі, збирається стати доктором педагогіки, досліджує творчість Яна Коменського. Його постать у науці ще повністю не досліджена: він не лише педагог, а й великий мислитель, філософ. Молодша – Оленка – народилась у Луцьку, через 15 років після Маргарити. Вступила на спеціалізацію «культурологія», закінчила перший курс. Дуже любить подорожувати, 6 літ поспіль була в Іспанії, цьогоріч вступила на заочне відділення Київського лінгвістичного університету за спеціалізацією «іспанська мова і література». Діти – це найцінніше у моєму житті. У нас дуже дружні, демократичні стосунки...

У житті нічого не буває марним...

– Я багато разів переконувався: нічого в житті не буває марним, жоден досвід. Двійка з проблем світогляду при вступі в аспірантуру довго не давала мені спокою. Я потім з цієї проблематики захистив і кандидатську дисертацію, і докторську, зрештою запропонував нову концепцію світоглядної освіти. Коли у 1989 році постало питання про створення нового інтегрованого курсу «Людина і суспільство», увесь мій досвід поєднався. Стали у пригоді і журналістська практика, і робота у видавництві. Мене призначили керівником авторського колективу з розробки цього курсу в Україні та написання шкільних підручників. На весь Союз відповідні фахівці знайшлися лише у трьох навчальних закладах – Московському педінституті імені Леніна, Ленінградському педінституті імені Герцена та Луцькому педінституті імені Лесі Українки.

– Запитання до Вас як до проректора Волинського держуніверситету з наукової роботи. У ВДУ збираються відкривати факультет журналістики. Кажуть, журналістів тут готуватимуть не так, як в інших ВНЗ...

– Ми вважаємо, що журналістів слід готувати не на філологічній базі, а на світоглядній. Журналіст має бути грамотним не тільки в письмі, а й досконало володіти темою. Потрібна спеціалізація. Ми прийшли до усвідомлення того, що слід готувати не журналістів-репортерів, а журналістів-аналітиків... Щоб це були фахівці з суспільно-політичних проблем. Такий журналіст стоятиме на голову вище від політика чи представника влади, дії якого аналізуватиме. Він не просто даватиме інформаційний матеріал, а вмітиме аналітично його оцінити, систематизувати і зробити прогноз. Це буде журналіст нового типу...

– Якщо буває вільна хвилина...

– Найцінніше, що є в людини, – це вільний час. На жаль, його майже не буває. Дуже люблю літературу, маю домашню бібліотеку, яку збирав усе життя – у ній понад 10 тисяч примірників. Вона універсальна, книги там – на різну тематику. Моє хобі – намагатися робити добро, допомагати людям. Я отримую найбільше задоволення, якщо вдається комусь допомогти. Не завжди це виходить, і коли пропускаєш невдачі людини через себе – стає дуже боляче. Та інколи вистачає лише бажання допомогти, щоб дати людині той поштовх, який дозволить їй самій звершити те, що задумала...

Розмовляв Олександр ПИРОЖИК

Довідка «ВП»:

Арцишевський Роман Антонович народився 9 липня 1946 року у місті Ківерцях Волинської області. Трудову діяльність розпочав із 15 літ. Після закінчення середньої школи робітничої молоді у 1964-1969 роках навчався на факультеті журналістики Московського державного університету ім. Ломоносова.

З 1969 по 1979 роки працював журналістом, викладачем філософії, соціологом, старшим редактором групи з проблем підручника головної редакції видавництва «Просвещение» у Москві. У 1979 році захистив у Московському державному педагогічному інституті ім. Леніна кандидатську дисертацію з філософії на тему «Світогляд у структурі суспільної свідомості».

З 1979 року працює у Луцьку. Був старшим викладачем, доцентом (з 1981-го), професором (з 1986-го) кафедри філософії та політекономії, проректором із наукової (1986-1990, 2005 – по цей час) і з навчально-експериментальної (1990-1995) роботи, керівником Республіканського центру світоглядної освіти молоді (1991-1994), завідувачем кафедр людинознавства, культурології, філософії, директором Інституту соціальних наук (1994-2002) Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки, а з 1993 року – Волинського державного університету ім. Лесі Українки.

У 1987-го захистив в Інституті філософії АН СРСР докторську дисертацію «Світогляд як суспільне явище» і став першим на Волині доктором філософських наук. У 1994-му був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України. За дорученням Міністерства освіти України у 1989-1994 роках очолював розробку і запровадження у школах України нового суспільствознавчого інтегрованого курсу «Людина і суспільство».

За досягнення у науково-педагогічній діяльності нагороджений медаллю ім. А.С. Макаренка (1991) і нагрудним знаком «Відмінник освіти» (1996). Автор майже 150 наукових праць, у т. ч. декількох монографій (Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. – Львів, 1986; Мировоззрение как общественное явление. – М., 1987), статтей («Структура культури та зміст освіти», «Віталогія як філософське вчення про Людину», «Методологічні засади світоглядної освіти», «Роль самосвідомості у становленні соціального суб'єкта» та ін.), більш ніж 20 підручників і посібників («Людина і суспільство» (11 кл.), «Світ і Людина» (8-9 кл), «Особа і суспільство» (10 кл.), «Людина в сучасному світі» (11 кл.), «Громадянська освіта» (9-11 кл.), «Я і світ» (1 кл.), «Курс людина і суспільство: методичний посібник для вчителів» та ін.), 5 з яких 1996-го року стали переможцями Міжнародного конкурсу «Трансформація гуманітарної освіти в Україні». У 2000-2002 роках був учасником Міжнародної програми «Освіта для демократії в Україні».

На початку 90-х років Р.А. Арцишевським була розроблена концепція і створена науково-педагогічна школа світоглядної освіти молоді, яка отримала визнання і має своїх послідовників не тільки в Україні, а й за кордоном. У цей час розробляє проблеми визначення базового змісту шкільної суспільствознавчої освіти, а також теоретичні проблеми шкільного підручника. Очолює здійснювані науковцями Інституту соціальних наук на замовлення Міністерства освіти і науки України і АПН України дослідження науково-методичних проблем підготовки фахівців в галузі соціальних наук (соціологів, культурологів, соціальних працівників, психологів і викладачів соціальних дисциплін).

У галузі філософії основними напрямами його наукових досліджень є проблеми світоглядної культури, суспільної свідомості та самосвідомості, філософської антропології тощо. Зокрема в останній із них ним уперше було запропоноване створення філософського вчення про життя людини – віталогії (див.: Науковий вісник ВДУ: Філософські науки. – 1999. – № 11. – С. 28-32).

Є головним редактором серії «Філософські науки» наукового вісника ВДУ, першим заступником головного редактора часопису «Підручник XXI століття», членом редколегій філософських та педагогічних часописів Києва, Львова, Івано-Франківська, Ялти, Луцька, членом міжнародного кураторіуму Всеукраїнського конкурсу учнівських робіт «Слідами історії».

Бере активну участь в підготовці наукових кадрів у галузі філософії та педагогіки; очолює Волинське обласне відділення послідовників В.О. Сухомлинського; підтримує постійні зв'язки з науковцями зарубіжних країн (Польщі, Нідерландів, Німеччини, Росії).

Джерело: Волинська правда

Коментарі

Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.