Кохання для янголів

Якось зустрілись день і ніч,
Вода й вогонь в танку злилися,
І зорі впали в океан –
Так янголи любить клялися.

 
Любити вічно, до кінця,
Разом радіти і страждати,
Кохать, як не кохав ніхто,
Кохать, любити й знов кохати.

  І море вийшло з берегів,
Сніги кохання розтопило,
Струмочки потекли із гір –
Усе жило і все любило!

У поцілунку губи їх злились.
Душі дві однією стали,
І тисячі людських сердець
Вогнем кохання запалали.

У світ ввірвалася весна,
Погнала швидше кров по жилах,
І засліпила пристрасть їх,
Вже зупинитися не в силах
були вони…

Танок кохання і любові
Безжально небо перервало:
Блакитне теж хотіло жити
І щастя вічне в них украло.

А ніч летіла, наче вітер.
Вода текла, не витікала,
І час летів у безвість швидко,
Та вічність їх оберігала.

Вона все нові щастя миті
Їм дозволяла відшукати,
Від неба сірого ховала,
Та не змогла й вона сховати…

Те невблаганне чорне небо
Вогнем червоним запалало.
Того безжального світанку –
Воно помститися бажало…

За що ж? За те, що жити
Вони хотіли і любові?
За те, що серцем всім кохали
Й не розлучилися ніколи?..

Той ранок був кривавим ранком.
Душа у нього вовком вила.
Проснувся сам він до світанку,
Бо небо вкрало в неї крила.

Іще теплом її він дихав,
Цілунки відчував на тілі,
І щастя ще було в повітрі,
І не забути крила білі.

Неначе вихор, він літав по небу,
Від горя крила почорніли,
І серце рвалось на частинки,
А сум і жаль добро у ньому вбили.

 Він не полюбить більш нікого,
Не зможе серце вже віддать нікому,
Бо серця вже немає і не буде –
Він янголу його віддав одному.

«Вона не зрадила б ніколи.
Чому ж нема її зі мною?
Де? З ким? Кого кохає?
Невже кохання було грою?»

Отак літав він над снігами,
В душі надія все ж жевріла,
Та раптом там внизу помітив,
Побачив він кохані крила…

Плач болю, відчаю стис груди!
Із ока янгола зрадлива
Алмазом по щоці сльоза скотилась
І камінь, впавши, пропалила…

Він крила склав. Заплющив очі.
Упав. Більш вічності немає.
Помер один. Залишилась самотність.
Для янголів кохання не буває.

НІМІ СЕРЕД НІМИХ…

Ми любим тих, хто нас не любить,
Живем на світі лиш для них.
Кохання те нас часто губить,
Й лишаємось одні – німі серед німих…

Коли душа кривавіє і плаче
І сльози котяться, мов водоспад,
Вони дарують іншим серце, наче
Цим вбити хочуть нас. Той град,
Шалений град байдужості й зневаги,
Що вбити може просто так, вони кидають нам.

Ми ж знову падаєм їм в ноги,
Щоб з ними жить, хоч в далині, хоч як…
Коли нас холодом обпалює самотність,
І так залишити нам хочеться цей світ,
Вони безглузді докори кидають в очі.
Й сухим папером опадає яблуневий цвіт.
Коли забутись хочем у безодні болю,
Втопитись в кубку світових нещасть,
Вони безжально відбирають краплі волі,
Що ще не згасли у сумних очах.
Вони не вірять, що кохаєм до нестями,
Що помираємо за кожен їхній вдих,
А як не оживем, вони не сумуватимуть за нами,
От тільки ми не проживемо й мить без них…
Вони в обіймах гріють інших –
Тих, що їм не треба їх любов,
А ми – ми думаємо: «Чим ми гірші?»
І небо зранку знову замалює кров…
Коли ми сліпнем від безтямного кохання,
Вони жалкують, що з’явились ми на світ.
Коли нас до останку в попіл спалює бажання,
Вони підпалюють життя короткий гніт.
І з кожним днем, хвилиною і миттю
Серця вмирають, все ще живучи.
Вони ж хизуються байдужістю і хіттю,
А ми до сліз сміємось плачучи.
І нам не треба вже життя й кохання,
Ми, падаючи, зникли в небесах.
Ми їх любили з вечора й до рання.
Розвіє вітер вічної любові прах…

***
О, скільки днів, ночей, годин
Я марила лише одним,
Я крила обтяла собі…
І не забуду я хвилин,
Коли вві сні одним один
Лиш ти являвся у журбі…

 Ти винен був, та в чім вина?
Що не ізпив зі мной вина?
Що був холодний до благань?
А я весь час була одна,
Мене закутала пітьма,
І скуштувала я страждань…

Тривало так багато літ.
І замість серця в мене лід,
Уже й весна тут ради не дає.
Віск плавиться і тліє гніт.
Мій вид поник і дуже зблід,
Душа кривавиться й гниє.

Сумуєш ти – вмираю я.
Радієш ти і - я жива.
Твоя я тінь і янгол твій.
Моя душа завжди твоя,
Твої слова – моя журба,
Лиш не вбивай моїх ти мрій!

***

Где случай правит всем, где случаем все правят,
Где жизнь полна забот, предательств и интриг,
Где счастье зыбко так, где страх и слабость давят,
Две вечности сошлись в один короткий миг.

Одна стучала в дверь, другая дверь открыла,
Пустила в дом любовь и изгнала покой.
Одна зажгла свечу, другая погасила,
И вот рука в руке над свечкою слепой.

И голоса звучат, и нежный трепет тела,
И разум весь уж пьян, и сердце, как струна.
Он, слушая, затих, когда она запела,
А в темное окно смотрела все луна…

Из сладких губ ее сорвался крик желанный,
Течет в их жилах кровь, а в ней горит огонь.
Желанье – не порок, лишь смерть – то гость незваный,
Но он им не страшен, пока ладонь в ладонь.

Пока глаза в глаза, пока одно – два тела,
Пока едина жизнь предписана двоим,
Пока живет она, живет, как и хотела,
Живет в душе с огнем, живет одним лишь им.

Летает по ночам, расправив гордо крылья,
Парит в ночной тиши, и, не боясь упасть,
Взлетает к звездам в высь, роняя их на землю,
Даря их лишь тому, кто подарил ей страсть.

И пусть течет вода, пусть ветры вечны веют,
Пусть люди говорят, что их любовь – лишь тень,
Но все равно, пока ладонь ладонь согреет,
Им будут коротки и век, и год, и день!!!