| Громада • Інше | 6.01.10 р. |
“Мо’то з волі Господньої, а чи просто випадковість, але факт залишається фактом: Ківерцівська районна газета народилася в перший день Різдва 1945-го”.
Микола БОГУШ, директор видавництва “Надстир’я”, у минулому – завідувач відділом районки.
НЕХАЙ ВИСОКОЮ І ЯСНОЗОРЯНОЮ
БУДЕ ТРАЄКТОРІЯ ТВОРЧОГО ЖИТТЯ
… Не пристосовуватись, не пливти за попутним вітром, а завжди орієнтуватися на правду.
.. чесність і відповідальність, принциповість, вміння постояти за свою позицію і правду. А ще - не піддаватись спокусі обходити конфліктні ситуації, аби жити спокійно і комфортно…
Із вітання голів райдержадміністрації та райради Леонтія КРИЧКЕВИЧА та Андрія МАНЬКА.
В ІМ’Я ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ СОЛІДАРНОСТІ
Непроста біографія районної газети, як непрості й будні жителів Ківерцівської землі. З пожовклих від часу перших сторінок газети дізнаємося про допомогу фронту в роки війни, повоєнну відбудову. Широкого розмаху набув рух за заготівлю лісу для відбудови Донбасу, його шахт. Повідомлення про відкриття нових підприємств, групування селян для колективного обробітку земель, колективізацію. Та все ж однією з провідних тем була тема людей праці, чиїми руками і розумом оновлювалася наша земля.
Журналісти – літописці району – інформують читачів про важливі події в державі і в трудових колективах, життя славних жителів села і міста. Чимало сил, запалу, творчих здібностей віддали газеті люди, які працювали в районці. У різні часи залишили вони помітний творчий слід на шпальтах часопису. Працювали, щоб районна газета була читабельною, мала найтісніші зв’язки з громадським авторським активом.
Перший номер газети у 1945 р. друкував ОХОЦЬКИЙ Севастян, а ДУНАЄВА Євгенія була першим коректором. Леонід Петрович ГУЗЬ працював кореспондентом у «Радянській Волині», згодом виїхав на Рівненщину, де перейшов на педагогічну роботу – викладачем Острозького профтех-училища. Олександр БОРДАКОВ родом з Чернігівської області. У 1941р. 14-річним підлітком пішов в партизанський загін з’єднання О.Ф. Федорова. Мав нагороди. Оскільки переважав природний хист до газетярства, по війні працював в райгазеті на Чернігівщині, а згодом був направлений секретарем в Олицьку районну газету «Прапор перемоги». М. І. Миценко працював там з ним до ліквідації району у 1957р. Крута партизанська вдача і доля закинули О.С. Бордакова редактором у Маневичі, а звідти – на Рівненщину, де він, ще порівняно молодим, знайшов свій вічний спочинок.
За шістдесят п’ять років через районну газету пройшла когорта талановитих людей, які зберегли в душі і серці теплий спомин про свої перші кроки у журналістику в Ківерцівській газеті.
В нас працювала до вступу в університет письменниця Маргарита МАЛИНОВСЬКА, ще донедавна головний редактор газети «Урядовий кур’єр» Михайло СОРОКА, власний кореспондент республіканської газети «Сільські вісті» по Волинській і Рівненській областях Олексій ГРИГОР’ЄВ, науковий співробітник Центру досліджень періодики, автор поетичних збірок Ігор ПАВЛЮК, асистент кафедри мови і засобів масової інформації факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка Людмила ПЕТРУК… Ось їх свідчення.
Михайло СОРОКА:
«Робота в редакції районної газети залишила пам’ятний слід. Тоді відкрив себе в журналістиці. Людина, яка пройшла через районну газету, може в будь-якому виданні працювати, якщо має «Божу іскру».
Маргарита МАЛИНОВСЬКА. Її замальовки і кореспонденції вирізнялися чудовою мовою, яскравою образністю. Наприкінці 1962р. залишила редакцію, бо поступила у Львівський держуніверситет. Вже тоді жила літературними інтересами, друкувалася в різноманітних часописах. Закінчувала навчатися у Києві, де була призначена заступником редактора газети «Літературна Україна». Написавши кілька книг, немов яскрава комета, увірвалася в українську літературу. На жаль, вона дуже рано пішла із життя.
У 1946р. прийшла в редакцію газети СЛЮСАР Ганна Степанівна і працювала аж до виходу на пенсію наприкінці вісімдесятих. Кореспондент, відповідальний секретар, творча, сумлінна людина. Першій серед журналістів Волині їй було присвоєно почесне звання Заслуженого працівника культури України, коли ще не було відповідних журналістських звань.
Так уже, мабуть, судилося, що в раннє повоєння редактори тодішньої двополоски змінювалися разом з прискореною динамікою життя: О. Козубов, А. Демченко, Н. Мельник, П. Черкас, І. Полі-щук, Л. Гузь. Та всі рекорди щодо трудового стажу редакторів районки (на той час вже чотириполоски) побив М.Миценко.
Майже двадцять три роки очолював редакційний колектив Микола Іванович МИЦЕНКО, виховав не одного журналіста і редактора. Має десятки почесних грамот і подяк, нагороджений чотирма медалями.
Микола МИЦЕНКО:
«Колектив районки повсякденно був у творчих пошуках. Ми найбільше уваги приділяли висвітленню, як на мене, найважливішої теми одвічних клопотів і нелегкого подвижницького буття на цьому світі простої людини, чиїми мозолястими руками, розумом і талантом створювалися матеріальні блага і духовні цінності, зростав і оновлювався наш рідний край, багатів і квітнув славний куточок Української держави – озерно-блакитна красуня Волинь…».
У 1962р., коли М. Миценко прийшов з Олександром Бордаковим, який до того редагував Цуманську районну газету «Радянська трибуна», в редакції (приміщення в Ківерцях у старому особняку по вулиці Радянській, нині Грушевського, 7) працювали: редактор Л.П. Гузь, Т.О. Губалюк – зав. сільгоспвідділом, Є.І. Романович – зав. промисловим відділом, М.І.Богуш – літпрацівник сільгоспвідділу, М.Ю. Малиновська – літпрацівник відділу промисловості та відпо-відальний секретар Г.С. Слюсар.
Директором районної друкарні на той час був І. С. САМСОНОВ. За словами М.І. Миценка, оглядини Ківерець з редактором він робив на новенькому малинового кольору «Москвичі», щойно отриманому редакцією. «Містечко справило на нас приємне враження, воно було компактним і чистим. Обабіч прямих, ще не всіх забрукованих, вулиць, стояли молоді деревця, що аж світилися ранньою свіжою зеленню. Ківерці – гарне містечко, у ньому можна буде і оселитися назавжди», – вирішує він.
8 березня 1963р. міжрайонну газету знову було реорганізовано у районну. Перший номер в якості редактора М.І. Миценко підписав до друку 10.03.1964р.:
«Наша газета впродовж десятків років не випадала з першої трійки кращих місцевих видань в області. Схвальні огляди газети не раз друкувалися в республіканській пресі, не кажучи вже про обласну. Районка виходила навіть на перше місце в Україні за рівнем художньо-поліграфічного виконання».
Нове приміщення редакції по вулиці Парковій, 8 будувалося тодішнім Міжколгоспбудом, який очолював нині уже покійний Ніколаєвич І. А.
Майже сорок років віддав газетярській справі Петро Федорович ЮШКОВЕЦЬ, який пішов на заслужений відпочинок з посади редактора газети лише наприкінці 2002р. Має відзнаки за багаторічну сумлінну працю на ниві журналістики, особистий внесок у забезпечення інформаційної підтримки діяльності виконавчої влади щодо вирішення проблем соціально-економічного життя району. Ще з шкільної лави був активним дописувачем Олицької газети. Після закінчення відділення преси, радіо і телебачення Вищої партшколи при ЦК КП України у 1964р., куди був направлений ще з Цуманської районної газети «Радянська трибуна», П. Юшковець був затверджений заступником редактора М. Миценка. Цю посаду займав і в О.Г. Потурая. З 1995р. редагував районку.
Олег Гнатович ПОТУРАЙ замінив М. Миценка на посаді редактора у 1986р.
Кілька років очолювали відділ листів і масової роботи нині директор обласного видавничого підприємства «Надстир’я» Микола Іванович БОГУШ і власний кореспондент газети «Волинь» Петро Оксентійович БОЯРЧУК. Кореспондентом працювала нинішній кореспондент газети «Волинь» Надія БАЛИК.
Микола БОГУШ:
«Саме в цій газеті розпочинався мій журналістський шлях, який тут стелився впродовж восьми років. Поталанило разом працювати і ділити з колективом прикрість невдач і радість знахідок на нелегкій журналістській ниві».
Олексій ГРИГОР’ЄВ:
«Роки в районці лишаються незабутніми на все життя. Ми були молоді, сповнені завзяття і твердо переконані, що наше слово дуже потрібне людям».
Очолював відділ сільського господарства, пізніше редагував Любешівську районну газету Степан Іванович ПИЛИПЧУК, який до часу пішов з життя (хай земля йому буде пухом, як і нашому кореспонденту МЕЛЬНИЧУКУ Адаму Купріяновичу, радіокореспонденту ЦИБАНЮ Григорію Євдокимовичу, друкарці УРИНІЙ Наталії, першому друкарю газети ОХОТСЬКОМУ Севастяну, редакторам газети МЕЛЬНИК (ДОВГАЛЬ) Ніні і НЕЦЬКО Галині Михайлівні, відповідальному секретарю СЛЮСАР Ганні Степанівні, фотокореспондентам ПОДОЛЯКУ Івану та БУДЯКУ Василю, Сергію ВАСИЛЬЧУКУ, кореспонденту ШКАРЛАТЮК Людмилі та ін.).
Шістнадцять років висвітлювала життя і працю сільських трударів району Лідія ВЕГЕРА, яка нині редагує науково-методичиний вісник «Педагогічний пошук». В редакції газети проходили трудовий гарт нинішні працівники міліції, зв’язку, служби безпеки України, а саме: Петро ОКСЕНЮК, Віктор ОВЧАРОВ.
Районна газета вручну набиралася у районній друкарні, і тому з шаною згадуємо поліграфістів, які її творили: лінотипіста Григорія БАЛЬБУЗУ, метранпажів Валентину ШУМІЛІНУ і Галину СТЕПАНОВУ, майстрів друкарських машин Ірину ОЛІЩУК – маму нинішнього редактора, Ростислава ШУПИЧУКА, Валентину ПОЛІЩУК, Марію ПЕТРОСЮК, Леоніда ПОЛІЩУКА, Дарію СУЛІМУ, Іванну ЛЕЦЬ, Ірину УРБАНОВИЧ, Лідію КОСЯНЮК. Допомагала праця інженера друкарні Валентина ЛЕВШОНЮКА.
Над творенням районної газети працювали: відповідальний секретар Сергій ГУПАЛО, кореспонденти: Світлана ХАРЬКОВА, Любов ГІЛІТУХА, Анатолій СТРЕХА, Діна ЛУЦЮК, Василь НЕДІЛЬСЬКИЙ та ін.
До 50-річчя газети колишній редактор НЕЦЬКО Галина писала (скористаємося матеріалами, підготовленими свого часу колегою):
«У перші повоєнні роки газета виходила на двох сторінках, набиралася вручну. Тираж мала 1500 примірників (у 1995р.–1200). У 70-80-х роках тираж сягнув 10-12 тис. примірників. Ще у 1991р. газета виходила тричі на тиждень. Зменшився і штат редакції з 16 до 6 чоловік. Не виходить в ефір і районне радіомовлення, бо несправна апаратура».
Газета – дзеркало, в ній знаходить відображення все, що діється довкола. За 65 років змінилося багато. Сьогодні чимало наших читачів, держслужбовців і не тільки, користуються підшивками преси для вивчення історії краю.
Разом з журналістами допомагають творити газету наші читачі, активні дописувачі, небайдужі люди. Плідною є співпраця з депутатами Волинської обласної ради Валентиною Касардою, Дмитром Дремухом, Петром Олешком. Ми завдячуємо ветеранам війни та праці Івану Бардабушу, Леоніду Ройку (Озеро), Миколі Пушкарю (Домашів), Івану Маслошу, Степану Дзвонку, Петру Гуменюку (Ківерці); педагогам Марії Пневській (Олика), Олесі Ковальчук (Жидичин), Зіновію Євницькому, Григорію Павленку, Галині Глинській, Євгенії Бабійчук, Аллі Денисовій, Зої Щербяк, Марії Сільванюк, Оксані Крутилко, Ганні Кулачек, Оксані Данилюк, Світлані Демчук, Світлані Стоцькій (Ківерці), Віталію Волчковичу (Прилуцьке), Юрію Тананайському, Євгенії Лукашук (Човниця), Галині Боровицькій (Цумань), Ніні Вірченко (Київ),медикам Ніні Гуцуляк, Михайлу Слижуку, Ярославу Комариці, Валерію Нездименку, Івану Корцю, Любові Новосад, Людмилі Антоненко; працівникам культури Любові Михальчук, Любові Доридор (Ківерці)…
Вдячні працівникам районної ради і районної держадміністрації, міської ради; управлінь сільського господарства і продовольства, праці та соціального захисту населення, фінансового РДА, Пенсійного фонду, податкової інспекції, КРВ, Управління статистики, земельного відділу, Центру зайнятості населення, прокуратури, РВ УМВС і РВ УМНС, ЦДЮТ, СЮТ, КРЕНЦ... Приємною є співпраця, ми вдячні за це священослужителям: Василю Росощуку, Павлу Арестовичу, Олегу Ткачусю, Юрію Трокуну, Тарасу Манелюку, Андрію Яковлюку; Надії Козел, Михайлу Салову, Андрію Кузьмову, Олександру Гнатюку, Вірі Яцюх…
Спілкуєшся з такими людьми – все одно, що черпаєш з криниці людської мудрості, цілющого джерела і багатієш.
«Слава Богу на висоті і на землі мир, у людях добра воля! (Лк. 2.14)». Такими натхненними словами зустрічали святі Божі ангели пришестя на землю Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа понад дві тисячі років тому. У святі дні Різдва Христового заглядаємо у свої душі і даємо правдиву оцінку свого життя і діяльності.
Саме в перший день Різдва Христового 65 років тому вийшов перший номер Ківерцівської районної газети, освячений великим християнським празником.
Олександр СТОЛЯРЧУК, колишній голова РДА, який розпочинав роботу в районній газеті на початку свого трудового шляху: «Впродовж цих років газета була разом з людьми, виражала і відстоювала їх інтереси, ділила з ними всі радості, печалі і тривоги».
Перші кроки до співпраці роблять наші юні дописувачі… Богданка Пилип, Анна Солодка, Ірина Солтисюк (Ківерці), Лідія Максимчук (Журавичі), Богдан Терешкович (Грем’яче) …
Пам’ятаю, свій перший допис до районної газети, коли була ще школяркою, у 1972р. З того часу не уявляла себе поза творчою дружбою з редакційним колективом. Займалася у літературному творчому об’єднанні «Джерела» районної газети, яке вів Петро Боярчук. Була юнкором республіканського радіо, у молодіжній обласній газеті «Молодий ленінець», переможцем конкурсу «Пам’ятаємо Тебе, Перемого!» до 30-річчя Великої Перемоги, що проводила обласна газета «Волинь».
Так складалося, де б не працювала, не полишала співпраці з газетою. З 2002 року – на посаді заступника редактора, а вже сім років (з 29.12.2002р.) – редактор Ківерцівської районної газети «Вільним шляхом». Отож, багатьох з тих, про кого сьогодні згадуємо, знала, дорожу пам’яттю про цих творчих людей. До того ж, мама свого часу працювала в районній друкарні, з нічної зміни приносила свіжий, щойно видрукуваний, номер газети, і тому ще школяркою відчула той запах газетної фарби й цінувала працю тих, хто її творить.
Нині ж, звичайно, життя ставить нові завдання, які спільно з трудовим колективом, районними радою й державною адміністрацією намагаємося вирішувати, хоча наскільки зайнялися б журналісти по-справжньому творчістю, якби ж хоч трішки виконувалося законодавство про висвітлення діяльності органів влади, не кажучи вже про соціальний захист журналістів!
Безперечно, нелегкою є ця професія. Але бажання працювати для людей перемагає, допомагає долати труднощі. Особливий заряд енергії отримуємо від спілкування з тими, про кого пишемо, з ким зустрічаємося, завдячуючи надзвичайно цікавій праці журналіста.
Микола Богуш, Лідія Вегера, Микола Миценко, Анатолій Стреха, Петро Юшковець, Петро Боярчук, Діна Луцюк телефонують чи відвідують і тепер наш колектив. Нам приємне спілкування з небайдужими людьми, доля яких пов’язана з Ківерцівською районною газетою. Добру пам’ять про себе залишили Микола Андрійович Лобода, Олексій Юхимович Падалко, Микола Іванович Бурбанов, Олександр Семенович Бордаков, Т.О. Губалюк, Г.П. Гайдучик, Н.Я. Ярмольчук, Л.Б. Гілітуха, І.І. Матюшик, Володимир Королюк, Надія Постолюк, Олександр Хомович Григор’єв.
Про них, колег, розповідаємо й пишемо у рубриці до 65-річчя газети. А напередодні вважаємо за потрібне познайомити краян хоч з окремими штрихами з історії видання, тими, хто стояв біля витоків часопису.
Читати можна будь-яку газету, а про найвіддаленіші села, їх людей напише лише районка. На жаль, відмежуватися від політики не можна, адже газета громадсько-політична. Але з добром у серці, чистою душею, бажанням поділитися потрібною інформацією поспішаємо щотижня до наших передплатників. Пишемо про все, чим живе і цікавиться людина, розуміючи, що болить, що непокоїть… Читач в нас – і автор газети, що також важливо. А секрет успіху – простий: любити людей, професію, поважати і знати своїх читачів.
Намагаємося стати вище над непростою суспільно-політичною ситуацією, адже мир і злагода мають панувати в нашому українському домі. Два крила – сім’я й робота тримають, на жаль, чимось у нашій професії доводиться жертвувати. Допомагає в роботі й почуття родинності, яке панує в колективі, у стосунках між колегами у роботі й в позаробочий час. Українці споконвіку добрі, доброзичливі, співчутливі, миролюбиві…
Можливо, ситуація в суспільстві зробила нас дещо черствішими, байдужими. Але ставлення до читача, мудрість, винесена з цих років, утверджують в необхідності журналістської праці. Тому йтимемо до вас, читачі, й надалі з вірою, добром, порадою, підтримкою і великим бажанням працювати задля розквіту рідного краю.
У прискореному ритмі життя відгомонять роки, відходитимуть у невороття покоління за поколінням. Жовтітимуть в архівах спресовані часом підшивки газет, але не зникатимуть. Вони вічно дихатимуть енергією минулих років і промовлятимуть до нащадків нетлінною мовою історії.
І, як написав колишній наш колега, директор видавництва «Надстир’я» Микола Богуш: «Мо’то з волі Господньої, а чи просто випадковість, але факт залишається фактом: Ківерцівська районна газета народилася в перший день Різдва 1945-го».
Відтак, на це ж велике християнське свято 2010-го їй виповнюється шістдесят п’ять.
Людмила ЯКИМЧУК,
редактор газети “Вільним шляхом”.
Вдячна Миколі МИЦЕНКУ за допомогу у підготовці матеріалу.
Фото з редакційного архіву.
Джерело: «Вільним шляхом» від 6.01.10 р.
Коментарі
7/05/10
«Найталановитішим» серед тих, хто працював у редакції газети «Вільним шляхом», виявився Петро Боярчук. Як відомо, журналісти і повії мають багато спільного.
Але не цей гріх я замолюю. Прошу Господа, аби на старість оберіг мене від маячні,котра уразила серце і душу «суперпатріота» Петра
Боярчука.
Я ПОХВАЛИ НЕ ХОЧУ,
МЕНІ ЗА КОЛЕГУ ПРИКРО
Нема над головою бабуні, яка б напучувала:
«На люди, дитино, виходь привітненькою
і охайненькою. У них і своєї журби доволі…»
Євген Сверстюк.
Не обтяжуючи себе дослідницькою роботу в архівах (тільки не опрацьованих справ Олицької ратуші в Державному архіві Волинської області є 199 одиниць), заслужений журналіст України, письменник Петро Боярчук відчув себе пупом олицької землі в книзі «Про що мовчить стара Олика ». Прочитавши написане іншими, вирішив,так би мовити, кожному катюзі віддячити по заслузі. Стосовно мене він діяв за методом паска і пряника. Таке собі виховання на тлі українського патріотизму.
I все це часто робить ніби не він, а саме містечко, яке все бачить. Кілька разів стара Олика і на мене добре глянула. Бо,наприклад, у своїх публікаціях порушував питання про перетворення замку Радзивіллів у своєрідний історико-культурний заклад,бо відкрив першого волинського журналіста Северина Сивицького, а в 2006 році в матеріалах ХVІІІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, що відбулася у Луцьку та Олиці, заговорив про звертання литовського гетьмана Януша Радзивілла до Богдана Хмельницького і війська Запорозького(вже після Переяславської ради), «аби того ярма – гіршого поганської неволі –на себе не брали».
Самому ж Петрові Боярчукові я чомусь муляю. Ось тільки не скрізь називає мене конкретно. Мої прізвище та ім’я замінив словами «рядки одного з волинських авторів», « звучать із відверто знущальним цинізмом слова одного із тих, хто, наче присвоячуючись до старої Олики своєю уважністю…». Помітити і впевнитися, як людина може присвоячитися до населеного пункту, напевне, Петрові Боярчуку допоміг доктор Фройд. Але ось для чого вдаватися до дурного тону – не називати мене? Це моветонство(моветон – поганий тон, манери й поведінка не прийняті в суспільстві; людина дурного тону) Петро Боярчук посилює перекрученням тексту, який цитує із моєї статті «Провінційне містечко як дзеркало ущербної ментальності», надрукованої більше семи років тому(«Дзеркало тижня» за 3 серпня 2002 року). Ось в першому розділі своєї нової повісті-хроніки Петро Боярчук погоджується, що часто в Олиці за національною ознакою чисельність українців переважали представники інших націй,зокрема євреї. І тут йому поперек горла стає моя стаття. Петро Боярчук ,ніби прикинувшись дурником,вдається до цитування . Здається, погодившись із моїми словами, що Олика стала « місцем перехрещення поглядів багатьох народів - литовського, польського,австрійського,єврейського,російського…», додає: «але, випливає з написаного, не українського, бо українців начебто «тут було лише кілька десятків». Далі було ще не те. Про те, що я з відвертим цинізмом , виходячи із Боярчуківської патріотичної пильності, вирік. То що ж?
Петро Боярчук цитує рядки моєї статті: « В наш час, коли історія і на місцевому рівні переписується по-новому… здійснюються відчайдушні намагання розшукати в Олиці корені націоналістичного руху». Ці три крапки – не мої, Петро Боярчук ніби вказує на скорочення тексту, а насправді короткою автоматною чергою стріляє в неугодного. Петро Боярчук вирішив приховати від читача суттєве, а тому я змушений спотворений уривок навести повністю. У мене було : « Нині, коли історія переписується по-новому і на місцевому рівні, згадуючи минуле, не обходяться без брехні. Пишуть тільки про діяльність української «Просвіти», хоча в міжвоєнний період ця громадська організація була дуже слабенькою, порівняно з такими міськими об’єднаннями , як «Спілка дрібних купців», «Тарбут», «Сіоністська організація».І це не дивно, бо українців тут було всього кілька десятків. Фінанси, влада і вплив перебували в руках євреїв та поляків. Що вдієш – це історія, що, як відомо, умовного способу не має. І все ж таки робляться відчайдушні спроби відшукати в Олиці коріння націоналістичного руху».
Як бачимо, я веду мову про осмислення міжвоєнного періоду історії Волині—1921-1939 роки. Ймовірно, у Петро Боярчука міжвоєнний період вкладається в якісь інші часові рамки? Але ж у автора книги є й інші проблеми. Ніби заперечуючи мені, як приклад коріння(?) націоналістичного руху наводиться арешт оличан-- членів Української Революційної Організації (о Боже!) у 1948 році. Судили хлопчаків та юнаків,як це часто траплялося в ті роки, за нізащо. Бо вони нічого не зробили загрозливого у напрямку зради радянської батьківщини. Ніяких доказів, що така організація діяла, у Петра Боярчука немає. Є свідчення, що видавалися членські квитки з тризубами. Але якщо ж діяла така організація, то що вона зробила? Чи є записи про це в особових справах засуджених?А чи була ця організація націоналістичною? Адже у назвах слова «революційний, революційна» часто-густо використовували бульбівці та їхні послідовники, а прихильники Тараса Бульби-Боровця ніколи українським націоналістами не були. Як не крути, а всім добре, що у міжвоєнний період в Олиці процвітав комуністичний рух.
Хоча гірко і прикро, але в міжвоєнний період на героїчній волинській землі Олика постала ніби місто-мутант, в котрому дуже мало було українського духу. Архівні дані Державного архіву Волинської області(ДАВО) свідчать, що за результатами перепису, проведеного з 20 березня по 4 серпня 1923 (справа № 15, опис 1, ф.140), в Олиці мешкало 2777 жителів, із них 149 росіян, 15 чехів, 2480 євреїв, решта – інші(українці, поляки, німці, білоруси). Ось звідки взялося моє міркування, що українців тоді в Олиці було кілька десятків. Після розстрілу єврейського населення Олики в 1942 році в містечку мешкало всього 104 особи . Ось звідки у багатьох виникає справедлива думка, що Олика була єврейським містом, звичайно, на українській землі.
Скажіть, хто із читачів дізнається, що саме мене цитує Петро Боярчук , коли він з якогось «раболіпного» переляку не вказує мого прізвища, чим не тільки порушує закон про авторське право, а закони елементарної етики. Читач не знатиме, а ось, мовляв, Сергій Гупало нехай знає, що його легко можуть змішати з лайном. Напрямок такої підлості закономірний –«галганом» і татар-зіллям комусь зацікавленому покластися під ноги. Щоб якусь премію відхопити?
І в той же час Петро Боярчук обговорює недостойну поведінку графа Льва Вітгенштейна, котрий через 2 роки після смерті дружини нібито подарував сімейні коштовності княгині Суворовій, коло якої упадав. І знову йому муляє Сергій Гупало – бач,написав, що після смерті дружини Стефанії Лев Вітгенштейн «в спокої і тиші шукав душевної рівноваги», бо «єдиною розрадою» для нього були «маленькі Марія та Петрик»… А що Петро Боярчук хотів? Щоб молодий багатий чоловік холостякував до старості чи аж до смерті? Як правило, у вищому світі після смерті чоловіка чи дружини уникали розваг, любовних пригод тільки протягом одного року. Граф Лев Вітгенштейн цього дотримався.
Але не це головне. На 76 сторінці книги «Про що мовчить стара Олика» Петрові Боярчуку знову чомусь світ заступив саме я : « Відтак, заперечуючи правила майорату, яких не заперечував навіть імператор, Гупало висловлює думку про те, що саме Вітгенштейн мусив би бути «справжнім власником Олики»… Як же я насправді «висловлював думку»? У статті «Олика – родинне гніздо князів Радзивіллів», яку використовує Петро Боярчук , я писав: «Після смерті Домініка Олику передали у власність представнику іншої лінії Радзивіллів Антонію. Причина була не в причетності Домініка до війни проти царя, а в тогочасних законах, які передавали спадщину лише по чоловічій лінії. Таким чином, Стефані не могла отримати Олику у власність, але тут вона мала свою частку .Але Петро Боярчук вдає, що не бачить цих рядків і чомусь перестрибує до статті «Князі Вітгенштейни: забутий батько і невідомий син», котра була надрукована на три роки раніше попередньої.
Це ж треба вміти так цитувати, поставивши в одне своє речення два моїх словосполучення із різних текстів і не бачачи основного -- що я все ж не заперечую правила майорату! Чого ж не вистачає Петрові Боярчукові? Освіти? Журналістського і письменницького досвіду? Чи просто совісті?
Перестрибнувши з одного тексту в інший, Петро Боярчук знаходить зачіпку. В колишній моїй статті написано: «І відповідно до тодішніх законів(оскільки Домінік синів не мав) спадщина була передана не дочці, а родичу з іншої лінії Радзивіллів – Антонію, сини якого Вільгельм та Богуслав замовчували ім’я Стефані, доклали зусиль, аби відходило в небуття славне ім’я Льва Вітгенштейна, по суті, справжнього власника Олики. Тож невипадково дотепер вважається, що Оликою до 1939 року володіли лише Радзивілли».( До речі, стаття написана у 2001 році, коли я ще не знав, що у князя Домініка Радзивілла був дошлюбний, так би мовити, незаконний син Олександр, котрий не мав права отримати батьківську спадщину).Від себе додам, що я невипадково виділив вставне словосполучення «по суті». Адже його значення Петро Боярчук вдає, що не розуміє.
«Україна, по суті, втратила перспективи державного контролю над газотранспортною системою»,-- заявив Президент України Віктор Ющенко 11 червня 2009 року. «По суті, це наша національна Нобелівська премія в галузі літератури і мистецтва…» -- якось в газеті «Україна Молода» про Національну премію імені Тараса Шевченка висловився Микола Жулинський. Як бачимо, за допомогою вставного словосполучення висловлюється емоційне ставлення, суб’єктивне міркування, а не юридичне, словосполучення несе у собі порівняльну ознаку, його можна замінити синонімічними словами «ніби, немов». І ми знаємо, і сам Віктор Ющенко знає, що насправді Україна перспектив держконтролю над газотранспортною системою аж ніяк не втратила, а Микола Жулинський про найвищу премії в нашій країні говорить образно, порівнюючи, без якоїсь задньої думки перейменувати Шевченківську премію на національну Нобелівську. І навіть затяті вороги цих відомих в Україні людей не дозволяють собі того, що дозволяє Петро Боярчук, – на тлі подібних висловлювань розвивати комусь вигідну маячню.
А далі було ще не те. Виявляється, Петро Боярчук вміє цитувати не тільки мене, а й привидів. На сторінках 59-60 своєї книги він говорить про полеміку на білоруському сайті зі мною якогось невідомого. Насправді йдеться про академіка Євгенія Жмакіна із Нижнього Новгорода , котрий у своїй книзі «Секреты империи Бенардаки»(стор.22-23) критикував мене нібито за недоліки у статті «Провінційне містечко…», одначе сам потрапив у халепу, бо заговорив зовсім про іншого князя Михайла Радзивілла. Того що народився майже на століття раніше, ніж той, про котрого вів мову я! Про це неподобство я писав у волинській газеті «Відомості.ua» 8 травня 2008 року . І цитує Петро Боярчук не когось іншого, як Євгенія Жмакіна – явно не білоруського популяризатора роду Радзивіллів. Тож не зміг я відшукати в Інтернеті , хто із білоруських популяризаторів зі мною полемізував. Я знаю, що подібний «полеміст» є у Росії(http://libnn.ru/content/blog category/0/56/10/450/ ). Князь Михайло Радзивілл( 1870-1955), старший брат останнього власника Олики Януша Радзивілла, цікавий не тільки для російського академіка Євгенія Жмакіна, а й для українського журналіста й письменника Петра Боярчука. Шкода, що Петро Боярчук використовує примітивні методи російського дослідника. На 59 сторінці повісті-хроніки Петро Боярчук глузує, що я у своїй художній повісті «Привид замку Радзивілл» назвав почуття князя до Марії щирими і найвищим смислом життя. Адже «в якісь із газетних публікацій той же Гупало раптом заговорив про цілком меркантильні Михайлові інтереси». По-перше,Петрові Боярчуку відомо, що повість написана від статті на два роки раніше,коли мені чимало фактів із життя князя не було відомо. По-друге, як можна ставити вимоги до художнього твору такі,як до дослідницької статті? Мислення Петра Боярчука -- мислення не журналіста і письменника, а затюканої бабці із забутого Богом села.
Дійсно, пророчі слова нашого Кобзаря: «Якби ви вчились так, як треба…».Багатьом відомо, що Іван Мазепа в Олександра Пушкіна в поемі «Полтава» здатний на великі вчинки не тільки в ім’я кохання, хоча в статтях російський поет українського гетьмана називав злочинцем і т.д. Той же Олександр Сергійович зовсім по-різному змалював Петра І в «Полтаві» та «Мідному вершникові».А геніальний твір «Моцарт і Сальєрі» Олександр Пушкін написав на основі плітки,що тільки через десятки літ стала легендою. Уявляю, яка б заварилася катавасія, коли б Петрові Боярчуку раптом забаглось звіряти з дійсними фактами твори Василя Кожелянка чи Віктора Пелєвіна, а чи «Московіаду» Юрія Андруховича. А скільки відмінностей від реальних фактів у творчості Генрика Сенкевича? То що – він не гідний Нобелівської премії? Візьмімо хоча б роман-хроніку Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Полковник Сомко не міг бути нареченим Лесі Череванівни, оскільки насправді він був жонатий, а Васюта Золотаренко у 1663 році був молодим чоловіком,а не дідом. Тобто, таке об’ємне поняття як історична правда та художній вимисел для заглибленого в олицький грунт Петра Боярчука – terra incognita.
На жаль, Петро Боярчук взяв приклад з академіка Євгенія Жмакіна і вирішив принести читачам ще один міф - про орла на картині Юзефа Пєшки. Цей могутній птах нібито символізує відродження Речі Посполитої. Насправді ж Теофілія Радзивілл зображена не «в образі міфічної сестри і дружини Зевса Гери»,як пише Петро Боярчук, а в образі Геби – доньки Зевса та його дружини Гери. Як відомо, Геба – богиня вічної молодості. Але страшно не так це, як те, що Петро Боярчук утверджує у своїй книзі новий міф.
Впевнитись у тому допомогла, можна сказати, випадкова моя обізнаність з міфом про Гебу. У студентські роки прекрасні лекції з античної літератури мені довелося слухати у славетної Ази Тахо-Годі. Чомусь тоді богиня Геба запам’яталась, а невдовзі я написав вірш «Нагорода Геби», що згодом увійшов до моєї поетичної збірки «Світанки над Західним Бугом».З того часу якось мимоволі все мене цікавило, що стосувалося Геби . Так само, як тепер цікавить все незнане про могутній рід Радзивіллів. І ось влітку року 2009, будучи на заробітках у Польщі, відвідав я неподалік Кракова у містечку Неполомиці королівський замок, а в ньому --- картинну галерею творів польських художників ХІХ століття. Там мене дуже зацікавив портрет Теофілії Радзивілл, твір Юзефа Пєшкі. Я запам’ятав, що дружина Домініка Радзивілла на ньому зображена саме в образі Геби, а не Гери. І тому, коли потрапила мені до рук книга Петра Боярчука, у мене з’явилася сумна думка, що пішла до читача наступна фальшивка. Аби впевнитись, чи не підвела мене памґять, за кваліфікованою допомогою я звернувся до працівників музею королівського замку в Неполомицях, надіславши їм копію портрета, під котрим Петро Боярчук написав, що це дружина Домініка Радзивілла зображена в образі Гери. Відповідь не забарилась. Ось оригінал короткої характеристики твору , про якого йде мова: « Jozef Peszka ."Portret Teofili Radziwillowej jako Hebe", olej na plotnie powstaly w 1807 roku. Teofila z Morawskich Dominikowa Radziwillowa (zm. 1828), promo voto Starzenska- druga zona Radziwilla, ordynata nieswieskiego, kleckiego, olyckiego. Przedstawiona jako Hebe». Доказом моєї правоти є також справжні підписи під картиною Юзефа Пєшкі на сторінках, котрі можна побачити у всесвітній павутині: http://www.pinakoteka.zascianek.pl/Peszka/Index.htm(portret...
Про що ж тоді «міфолозував» Петро Боярчук? З якої картини він робив фоторепродукцію для своєї книги?
Вслід за академіком Євгенієм Жмакіним волинянин Петро Боярчук утверджує міф на тлі патріотизму, в даному випадку -- польського. Нині я з упевненістю можу сказати, заперечуючи фальшивку Петра Боярчука, що на картині Юзефа Пєшки Домінік Радзивілл не міг почуватися орлом, і ця сильна та могутня птиця не могла символізувати відродженої Речі Посполитої. Не було і не могло бути такого задуму в художника. Насамперед тому, що придворний художник Радзивіллів у своєму творі не був оригінальним, а всього лиш епігоном. Вже до нього були відомі портрети осіб жіночої статі, що належали до вищого світу. В образі Геби увіковічнив герцогиню Орлеанську Жан-Марк Натьє,княгиню Катерину Долгоруку-- Йоганн Баптист Лампі Старший, Анну Пітт – Луїза-Елізабет Віже-Лебрен, той же Джошуа Рейнолдс намалював «Портрет місіс Мастерз в образі Геби». На всіх цих картинах молоді жінки зображені з чашами і з орлом Зевса. В часи, коли в Несвіжі творив Юзеф Пєшка, добре були відомі і скульптури Геби таких митців, як Бертель Торвальдсен і Антоніо Канова, не кажу вже про «Іліаду» та вірші Джона Кітса. Тобто, орел у мистецьких творах – ніяк не символ незалежності Речі Посполитої. Та й Домінік не міг себе почувати цим грізним птахом, бо якщо сам був дилетантом в античному мистецтві, то освічений Юзеф Пєшка добре знав, що Геба з чаші годувала Зевсового орла. Саме того,що завдаватиме неймовірних мук Прометею, коли клюватиме його печінку. Оскільки Геба , як свідчать твори античної літератури, вийшла заміж за Геракла, то Домінік Радзивілл міг почувати себе саме цим грецьким героєм. Або ж Прометеєм… «Ты скажешь: ветреная Геба,// Кормя Зевесова орла,//Громокипящий кубок с неба,//Смеясь, на землю пролила!»--писав у хрестоматійному віршеві «Весняна гроза» Федір Тютчев.
Завдяки творчості Тараса Шевченка кожний національно свідомий українець знає, що Прометей – символічний образ нескореного народу. Леся Українка називала нащадками Прометея всіх борців за волю. Зрештою, вона й сама відома як дочка Прометея. В той же час Тарас Шевченко у повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» образ Геби використовує для посилення іронії. Так він називає то прислужницю в жидівській корчмі, то соромливу червонощоку чорноброву дівку Параску, яка весь час підносить до столу напої та страви у застіллі лікаря й агронома Степана Прехтеля, в котрого гостював. Шевченківські Геби зовсім не схожі на богиню з античної міфології і , звісно, частують не нектаром та амброзією.
Та підемо далі – вслід за Янушом Радзивіллом(стор.101—102). І тут Петрові Боярчуку я не даю дихати. Бач, написав, що його арештували в 1939 році місцеві комуністи за допомогою міліції, функції якої виконувала олицька Червона гвардія!
О-о-о-у-у! Петро Боярчук впевнений, що я недооцінив авторитету власника містечка, «бо заарештувати князя олицькі комуністи усе ж не наважились».Цю справу нібито звершило не що інше, як могутнє НКВД. Петро Боярчук вірить не мені, а невістці Януша Радзивілла Ізабеллі Радзивілл, спогади якої поміщені в книзі Марека Міллєра «Аристократія». Кому вірити – його справа. Але ж для чого підштрикувати мене? Невже Петро Боярчук подумав,що факти арешту Януша Радзивілла я висмоктав з пальця? Як все відбувалося, описано в матеріалах Державного архіву Волинської області ( ф. Р – 1261, опис 1,спр.79),де поміщено,до речі, свідчення всім відомого в Олиці секретаря районного комітету КПЗУ Андрія Жовтянського. Так що можу з впевненість повторити: «…При конвої до машини і посадки сім’ї його(Януша Радзивілла) службу ніс Чухилевич Т.К. з підрозділом Червоної гвардії».Архівна справа стверджує, що під час арешту Януша Радзивілла саме представник якогось «особого» відділу(можливо, місцевого НКВД) був другорядною і пасивною особою. А ось увірватись у княжі покої дозволили собі якийсь Антон Мурашко і підрозділ місцевої Червоної гвардії… В цій ситуації я більше вірю архівним документам,як більше вірив і в інших випадках. Саме архівам однаково, яка надворі політична погода і яка в Олиці влада.
Архіви – це документи, а що спогади… Вони різні бувають. Але серйозні дослідники спогади ставили на другу сходинку після архівних документів. Не секрет, що часто одні й ті ж особи про одне й те ж по-різному згадували у своїх спогадах, залежно від політичної кон’юнктури та власної безпринципності. Просто вірити на слово і писати про це, як про історичну правду – ризикована справа. Чи багато хто захоче про себе чи рідних розповідати щось зле ? А через копу років багатьом чомусь хочеться хоча б на словах довести, що зробив у прожитому щось героїчне, а то й пофантазувати через старість. Це життя, і від цього нікуди не дітись…З написаного Петром Боярчуком у повісті-хроніці випливає, що й олицькі комуністи любили й поважали Януша Радзивілла. Але ж вони ,члени осередку Якова Лучинського, підпалювали його скирти і після арешту поліції заявляли, що зробили це з ненависті до власника Олики, «ката пролетаріату»(ДАВО, ф.140. оп.1,спр.111).Під час ярмаркових страйків та інших акцій Януш Радзивілл олицьких пролетарів неодноразово заспокоював за допомогою поліції, і не тільки місцевої.
Не знаю нині сущих людей, котрим повірив Петро Боярчук, але ось Тадей Булгарін – зовсім не та людина, якій можна вірити. Через його творчість , на жаль, і на Волині з’явилися «усомнівшієся Макари». На 72 сторінці книги «Про що мовчить стара Олика» Петро Боярчук засумнівався в загальновідомому: що Домінік Радзивілл свою майбутню дружину Теофілію виграв у карти. Це трапилося, бо Петро Боярчук повірив Тадею Булгаріну, який писав, що молодий князь в карти не грав, але досить часто оплачував програші своїх друзів. Прикро, що полінувався Петро Боярчук прочитати «Спогади» Тадея Булгаріна, а процитував вже процитоване тим же Костянтином Тарасовим.
Пам’ятаєте, як переслідували Олеся Гончара за «Собор»? Та ж ситуація : не читав, але засуджую… Насправді ж Тадей Булгарін пише про те, що Домінік Радзивілл не грав у карти лише протягом тих кількох днів,коли він приїхав по 300 червінців, котрі його батькові був винен опікун Домініка. Тадей не мав ніяких доказів про борг,але гроші отримав, а тому неймовірно зрадів, що так пощастило. А тому з приводу і без нього надмірно захвалював молодого власника Несвіжа та Олики. А в Петра Боярчука склалося враження, що Домінік Радзивілл зовсім не грав у карти. Грав – та ще й як! Та й Теофілія не відставала, вона навіть курила люльку, могла управляти четвіркою запряжених коней, верхи заїжджала прямо у княжі палати(спогади друга Францішка Гаєвського, друга князя Домініка). Невже Петро Боярчук не знає, що посилатися на Тадея Булгаріна, навіть говорячи про коней(стор.149), явно не переконливо? Не тільки тому, що він зрадив ідеали незалежності Речі Посполитої, яким залишився вірний князь Радзивілл.
Вся творчість і життя українофоба Тадея Булгаріна – суцільна афера. Випросивши в російського імператора прощення за те, що воював під прапором Наполеона, він став всім відомим негідником. Редагуючи журнал і газету,як співробітник політичної поліції (3 відділення) весь час писав доноси на письменників,передових людей. Удостоївся репутації безпринципного журналіста і письменника, котрий за гроші і певні імператорські нагороди міг зробити будь-що . Це йому належить ідея так званої низькопробної масової літератури, коли головним для письменника постає не якість твору, а як заробити на писанині побільше грошей ; саме йому належить ідея,що української мови немає, а є тільки українське «нарєчіє», котре ось-ось помре, а тому у рецензіях насміхався з Тараса Шевченка, вимагав від нього писати тільки російською мовою. А скільки неприємностей Тарас Шевченко,Микола Гоголь та Олександр Пушкін мали через Тадея Булгаріна! А яку він написав підступну рецензію на «Кобзар» Тараса Шевченка! Якби Петро Боярчук прочитав роман «Мазепа» цього автора, то ,напевне, не одного дня плювався б і не захотів би більше цитувати Тадея Булгаріна. Якщо ж захоплюватися творами та спогадами українофоба Тадея Булгаріна, то можна ще не такі написати нісенітниці, як Петро Боярчук. Тож – все ж те: якби ми вчились так , як треба…
Щоб штрикнути Сергія Гупала на 120 сторінці своєї книги, « олицький апостол» Петро Боярчук згідний використати й інших українофобів. Наприклад, тих, що широко цитував із «Memorial Book of the Community of Olyka(Ukraine)». Виявляється, до розстрілу олицьких євреїв був причетний фашист Макс Таубер. Ну і що? А те що з боку Петра Боярчука відразу миттєва реакція: «Сергій Гупало в одній із публікацій назвав його Максом Габером».А звідки Петро Боярчук взяв, що саме його я назвав Максом Габером? Я мову вів про шефа окупаційної адміністрації Олицького району, якого зафіксовано в архівних документах(див. ДАВО, ф. Р-66,оп.4,спр.14), а про кого мову вели автори в «Memorial…»? Чи не могло бути в Олиці двоє фашистів на ім’я Макс? Могло. Якщо ж Петро Боярчук більше, ніж мені, вірить авторам цього єврейського збірника навіть в таких деталях, то чому не вірить, що олицьких євреїв розстріляли не гітлерівці, а українці? Адже саме такою брехнею сповнені деякі спогади колишніх мешканців Олики(наприклад, Берла Гала), надруковані в «Memorial Book of the Community of Olyka(Ukraine)». А якби й трапилася з мого боку прикрість – елементарна друкарська описка? Та чи мало подібних недоліків у книзі «Про що мовчить стара Олика»? На сторінці 74 зазначено, що Домінік Радзивілл народився у 1768 році, а на сторінці 144 під світлиною , на якій доктор фізико-математичних наук Віктор Жовтянський, зазначено, що це Андрій Жовтянський, під фоторепродукцією картини Юзефа Пєшки написано, що Теофілія Радзивіл зображена в образі сестри та дружини Зевса Гери(насправді художник її змалював у образі Геби, доньки Зевса та Гери), той же сумнозвісний Тадей Булгарін у Петра Боярчука -- то Фадей Булгарин, то Фаддей Булгарин, останній ординатор Олики у нього Януш-Фердинанд, хоча насправді це був Януш-Францішек, верховний жрець Литви Лідзейко, а не Ліздейко. Ківерцівську районну газету Перто Боярчук називає «Вільний шлях», хоча вона має назву «Вільним шляхом».
Звичайно, з мого боку отак, здавалось, колезі по перу тицяти гидко. Але як не вимазатися лайном, у яке мене втягнули? А ще шанувальник української мови і «новітній апостол» «Петро Боярчук збагачує рідну мову такими ось cловами і словосполученнями : десь інде, здвиг декабристів, цементно-бетонний монумент, відміна секвестру(замість скасування), крайка полотна, панцерники(а не танки), властувати, присвоячуючись до старої Олики, учбові кібуци, у цьому зв’язку, галганом(галган – нероба, гультяй, діалектне слово, котрого в Олиці ніхто не знає) кластися під ноги, несумнівний патріот, чиновний(а не чиновницький) умисел, паляли навмання,будівничі(замість будівельники), вибачився, пістолетна куля в потилицю з руки есесівця…А які речення вивершує! Ось про те, як ледь не з’явилася легенда через помилку білоруського популяризатора роду Радзивілла. Що ж то за легенда? Ось вона.(«Рудоволосе бісенятко» – це Марія Бенардаки, кохана князя Михайла , брата Яноша-Францішка Радзивілла). «Цього разу – про любов «рудоволосого бісенятка» , що пережила саме «бісенятко», щоби продовжити життя «блискучого князя» і несумнівного патріота Польші Михайла-Гедеона Радзивілла від року 1778, коли він народився, ген аж до року 1955, коли помер Михайло Радзивілл, син Фердинанда». Ви щось зрозуміли? Я теж – ні…Або ж : «Обидва кургани були пам’ятниками без суду і присуду розстріляним 22-23 червня 1941 р. енкаведистами в Луцькій тюрмі сельчанам».
Що ж пережило Марію Бенардаки – легенда чи любов? Подібних речень у книзі Петра Боярчука не злічити. Але для автора головне правильно сказати не фонетично, синтаксично, стилістично – а політично. А чого варте образне мислення з допомогою набридливого «вимальовування трикутника»? Невже прямолінійний Петро Боярчук не знає інших геометричних фігур? Чи не тому з’явилися у нього школярські твердження, що Януш Радзивілл не міг бути агентом НКВД, бо він не давав підписки про співпрацю, не отримував за це грошей, а навіть був заарештований у 1945 році. А чому заарештували інших агентів, або ж -- керівника легендарної розвідгрупи «Червона капела» Леопольда Треппера, котрий справно виконав завдання, удостоївся генеральського звання і високих нагород? Леопольд Треппер не тільки не отримував коштів з Москви, а й сам заробляв,займаючись бізнесом разом зі своїми розвідниками, і навіть відправив чимало грошей в Токіо для Ріхарда Зорге. Однак далі не варто розгалужувати думки. Це вже тема окремої статті і стосується мене меншою мірою, аніж вище викладене.
Прикро, що так виходить: витрачаєш час і зусилля, не очікуєш ніякої підлості, окрім хіба що якоїсь підказки чи помочі від старшого за віком і досвідом колеги, а у відповідь-- відро помиїв. І народжується не співпраця на ниві краєзнавства, а тільки одна тема, яку мусиш пропрацювати,на кшталт: «Моветонське цитування як спосіб переписування історії». Коли б присікувався до мене якийсь графоман, то Бог з ним, але коли це робить талановита людина – Петро Боярчук, це наводить на сумні роздуми. Бо всі його потуги стосовно мене – мильні бульки, а вигадані «напівроманічні» сюжети – мильна опера. Хоча в цілому книга «Про що мовчить стара Олика» мала високу ціль—розкласти на полички написане іншими,показати де правда, а де брехня. Та вийшло дмухання в дудку, а не мелодія. Напевне, інструмент виявився чужим .
Звичайно,повість-хроніка «Про що мовчить стара Олика», як і вказано в анотації, -- корисний посібник для краєзнавців,вчителів історії та інших шанувальників нашої минувшини, але насамперед в тому плані, як не потрібно цитувати інших, пишучи історію,як не треба створювати міфи самому, розвінчуючи міфи інших, як не треба бачити смітинки в чиємусь оці… А хтось каже що подібне – це полемічність автора…
Так склалося, що 10 травня 2009 року,коли тільки-но книга Петра Боярчука була здана на виробництво у волинському видавництві «Надстир’я» , я написав вірш. Ось він.
У мить важку тулитись до мистецтва
У мене визрів тихий план.
До муз як до конкретних жон приперся.
Чи пан тепер я, а чи графоман?
Багато маю хутірців і станцій.
Не йду між крапельками, через ріки йду
І знаю більше стансів, ніж інстанцій.
А мій колега – дмухає в дуду.
Його життя також приворожило –
Він зачарований, як нелинь-дуб, в лайні стоїть.
Така ось кров в козацьких наших жилах:
Коли біда – пускати бульки з мила,
Хоча би так ударити своїх.
Повторюючи вслід за Леонідом Кравчуком «маємо те, що маємо , Петро Боярчук подає це як перший урок школи,що її можна назвати як олицькою, так і всеукраїнською . Але чи варто йому позичати й інший «досвід» Леоніда Макаровича -- ходити, бігати, вигинатися між крапельками?
Як бачимо,поезія може багато передбачати. У житті, у краєзнавстві і справах мистецьких, за які ми маємо відповідати. І проста людина, і лауреат різних премій.
Сергій ГУПАЛО.
м. Ківерці.
e-mail: serge853@gmail.com
Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.