Тетяна Прач
Автор: Прач Т.П.
студентка 4 к. 2 м/с гр.
Ківерцівського медичного коледжу
Взаєморозуміння
Відповідальність маємо за тих, кого приручили,
Для кого ми взірцем є чистоти.
Адже так тяжко справедливим жити
Ці якості процінувати, зберегти,
І все життя з собою пронести.
Життя наше бурхливе, наче море,
Постійно нам щось піднесе.
Але в якій би ситуації ми не були би
Повинні пам’ятати про одне:
Що дружба, чесність і довіра -
Найкращі дузі є для всіх.
Ми браття і сестри цього світу,
Тому любімо і цінуймо всіх.
Життя ми маємо прожити один раз
І так, щоб не образити нікого.
Коли кидають каменем у нас
Нічого злого в відповідь не треба
Ми просто вірим, співчуваєм
На краще завжди ми надію маєм.
Вільне кохання
Кохати так ніхто не міг, як він,
Без неї він життя не бачив,
Для неї він всі квіти на землі дарив.
Вона лиш мило в відповідь сміялась.
Слова кохання шепотіли звідусіль,
Він всім казав: «Вона моя єдина»!
Він все чекав коли вона прийде,
І мило кольори міняв, щоб тільки радувало її все.
Вона приходила, дивилась і злісним поглядом ламала все навкруг,
А він лиш тихо плакав у сорочку в надії,
Що для неї він не просто друг.
Та невзаємні почуття ламають силу волі,
І наступив і цій любові вже кінець.
Він клятву дав: «Я стану вітром в полі
І більш ніколи не піддамся долі,
І більш ніколи не кохатиму її,
І не побачу очі ті сумні.
Слова мої тепер уже пусті».
Він тільки вітром в тиху ніч в вікно загляне
Щоб подивитись як вона? Чи ще сама?
І в день весняний коси її пестить буде
Але вона цього не поміча
І якось їй захочеться кохати
Вона його шукати буде скрізь
І на весь світ буде кричати
«Де ти, мій милий? Повернись!»
Ангели не плачуть, вони - як люди, мріють і кохають!
Ця історія трапилася тоді, коли люди майже перестали вірити в кохання. Коли на землі запанувало нещастя люди душевно збіднілі боролися за матеріальні цінності, а про душевні надбання ніхто і не згадував.
Світ терміново необхідно було рятувати, бо через декілька років ніхто нікому не протягнув би руку допомоги. І тоді ангели кохання прийняли важливе рішення спуститися на землю і свої пелюстки кохання розкидати між самотніми серцями. Але на жаль у такому вигляді вони не могли появитися на грішну землю і ті, які були обрані, повинні були скинути свої крила і тільки після успішно закінченої місії могли повернути їх собі.
Рішення прийнято, відступати нікуди. Вперед! Вперед! Будемо боротися за кохання на всій землі.
Тільки закривати очі, ангелята під ногами відчули прірву, в яку вони летіли з шаленою швидкістю, і за мить вони були вже на тій, яку люди любили , але не цінували на Землі.
Дехто з купідонів, які прилетіли на землю, аж зблідли від того, що побачили - на Землі пахло смутком і самотністю, люди ніби забули про перше побачення, прогулянки під дощем, про наших найкращих друзів, які завжди допомагали кожному хлопцеві - про квіти. Все було зафарбовано в сіро-чорні кольори.
Не довго думаючи, ангели промовили:
- Ми їдемо додому!
- Як додому, - сміливо мовив один із купідонів, - невже ви боїтесь цієї роботи? Вона завжди приносила вам задоволення, а тут що ж виходить? Ви все кидаєте! Ні, так не можна!
- Так, ми все кидаємо і повертаємось додому! Тому що легше стрілами жбурляти з неба і думати: «Моє діло стрілу випустити, а вони вже самі нехай розбираються хто кого любить». Так що ми – додому!
- Ну і нехай! Забирайтеся! А я – купідон, і не боюся рутинної роботи. Тому і лишаюся. Я доведу почату справу до кінця.
- Залишайся, Орфею (так було звати найсміливішого і найблагороднішого з купідонів), а ми – додому!
І за секунду Орфей залишився сам, він засмучений йшов по холодних, непривітних вулицях і бубонів собі під ніс: «Я не боягуз. Я всім доведу, що кохання є і на цій землі. І між цими людьми воно пануватиме».
Коли ж перед його очима стала дуже неприємна картина – дівчинка самотньо сиділа на лаві і, тримаючи якийсь папірець в руках, щиро плакала. Сльози річкою котилися по її рожевих щоках і вона ніби задихалася від самотності. У Орфея пекучий біль здавив серце, ніби випік йому все з середини, і він підійшов до тієї дівчини, сів на лаву. Промовив:
- Він що, тебе покинув? – це запитання було недоречним тому, що купідон і сам знав відповідь на своє запитання.
- Так! – і знову нестерпні сльози , які ніби навмисно котилися з її очей, плили річкою. – Ви розумієте!
Віра (так було звати дівчинку ) промовила до Орфея.
- Я його покохала, я для нього все робила і вірші писала, і на побачення запрошувала, а він, він сказав, що я не та, яка йому потрібна!
І тут Орфей згадав один випадок, коли саме його стріла влучила в цю дівчину. Спочатку її кохання дійсно мало бути нещасливе, а потім мало статися чудо. А от яке саме, Орфей не бачив. Купідон пригорнув дівчину до своїх грудей і лагідним голосом мовив: «Не плач, Віро, все у тебе буде дуже і дуже добре. Я в це вірю і ти повір. Адже ти маєш таке гарне ім’я. Сама Доля тебе ним наділила!»
Віра, похнюпивши носа, промовила: «Я хочу ЧУДА!!!»
Враз в Орфея в голові майнула думка як можна розрадити самотнє серденько. Взявши дівчину за руку, він сказав: «Йдемо погуляємо в парк? ». Вірі не було що втрачати і вона погодилася. Орфей узяв її за руку і вони пішли вулицею. Тепер це біло не одне, а два серденька, які билися в одному ритмі. Вони гуляли під зорями, дивилися на місяць, який ховався за хмарками. Їм так було добре удвох, вони бачили такі речі, які могли побачити тільки закохані люди. Час летів для них з шаленою швидкістю. Не зогледілись як була вже північ.
Віра перелякано скрикнула: «О Боже, як пізно, а я ще не вдома! Що ж я мамі скажу!»
- Мама? Що за мама?
- Ну ти і смішний, мама - це найдорожча людина , яка є у житті кожного із нас. Хіба ж у тебе немає мами?
- Я.. я? - Орфей якось зніяковів, - ні, я не маю мами.
- Бідненький мій. Вибач, що я зачепила таку для тебе болючу тему.
- Болючу тему? – Орфей нічого не розумів. Адже він був створений Богинею Кохання і хто його батьки ніколи не цікавився. Ну добре, Віро, давай я тебе проведу до дому.
- А ми завтра побачимося? – сором’язливо запитало дівча.
- Я думаю, що ТАК!!! – відповів купідон.
- Звідки ж ти взявся на мою голову? Сиділа і плакала, думала, що приречена на сірі будні, а тут – ТИ! Такий вродливий, уважний і головне – ДУШЕВНИЙ!
- Я – купідон. Я гадаю, ти знаєш хто це?
Віра розсміялася йому в обличчя: « Купідон??? Та їх же не існує! А як існують, то вони на небі, а не на цій грішній землі. Але ти і смішний, з тобою так весело. Дякую, що ти з’явився в моєму житті. А… ось ми і прийшли. Це мій під’їзд. А он ті вікна з синіми завісами – це вікна моєї кімнати. Ну… все. Прощай.»
І ніхто нікуди не пішов . Вони стояли і зачаровано дивилися в очі один одному. Вперше їх погляди зустрілися, Орфей наблизився до Віри і їх губи злилися в поцілунку. Це було так ніжно і солодко. Віра, відірвавшись від палких губ коханого, так-так.. саме КОХАНОГО, її Орфея можна було назвати саме так, побігла у під’їзд. Забігши у квартиру і зачинивши двері, вона сіла. ЇЇ серце, здавалося, вистрибне з грудей, в голові була тільки одна думка з одним іменем– ОРФЕЙ!
- Віра, що з тобою? – всі думки перебила мама, яка від хвилювання не знаходила собі місця.
- Мамочко, мамусю!!! Я ЗАКОХАЛАСЯ!!!
- Що? Знову?
- Ні!! Ні!!! З Сергієм у мене все. Я зустріла іншу людину! – обнявши ніжно маму, вона до самого ранку розповідала про загадкового Орфея.
В ці хвилини Орфей сидів на лаві біля Віриного під’їзду і з нетерпінням дивився в її вікна в надії побачити свою підопічну Віруню.
Орфей думав, що він захворів. Тому, що в його серці поселилася тривога, мрійливість, він ніколи нічого подібного не відчував. І думку про те, що він може закохатися, гнав. Він думав: «Хто я і хто вона? Та вона – наймиліше створіння. Вона та, хто змусив битися його серце в сотні раз швидше».
Він хотів дочекатися вечора, щоб знову потонути в її синіх як безмежний океан, очах.
Їм було дуже добре удвох. Вони надзвичайно підходили один одному і щасливіших за них світ не бачив. Та час розлуки підійшов… Головна мета приходу Орфея на землю зробила щасливим когось із земних людей. І цією земною людиною стала Віруня.
Разом вони провели останній вечір. Останній.. Орфей знав, що завтра його тут не буде.. А Віруня жила завтрашнім і вірила, що коханий буде з нею. Вона не уявляла тепер без нього свого існування.
Він провів її додому. Міцно обійняв і ніжно поцілував. З його уст зірвалося – «ПРОЩАЙ!». Він пішов.. Вона чекала… Дивилася йому вслід … А він ішов із болем у серці, і під ногами падав світ.
Він повернувся до своїх… і всі його вітали. Він навчив дівчину кохати, а йому було так боляче… Це не він навчив її кохати, а вона його.
А Віра плакала. Вона не вірила, що більше його не побачить.. Вона писала на листках, на затуманених вікнах «Орфей, де ти?»
Ангели святкували перемогу. Один Орфей сидів у кутку і ковтав сльози образи на те, що всі щасливі, а він один страждав. Потрібно було приймати якесь рішення, бо жити без Віри він не міг. Орфей промовив:
- Дорогі мої брати-купідони! Я вас люблю. Але, живучи на небі, я не знав що таке кохання. Але зустріч з Вірою відкрила мені інший бік життя. Відпустіть мене. Я зрікаюсь своїх крил. Я хочу жити як проста людина, кохати і страждати, але тільки щоб поряд була Віруня. Що скажете?
- Будь вільний, ми тебе підтримуємо!
- І вже через лічені секунди Орфей стояв з букетом біля дверей квартири Віруні.
Дзвінок зірвав мертву тишу в квартири. Віра відчинила двері і від побаченого заридала, кинулась йому в обійми і міцно притулилася.
- Ти знову плачеш? Через що? Я тебе ніколи не покину! Я тебе люблю! Ми завжди будемо разом.
- Чесно?
- Чесно!
Ми - разом навіки! ... і вони застигли у найдовшому поцілунку в їхньому житті.
Коментарі
22/04/09
Танюша!!! Душевны та милі речі ти пишеш! натхнення тобі і ЩАСТЯ!!!!
Terra
27/04/09
Гврні твори! Мені сподобались!!!
Джек-Стрибунець
Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Повідомлення перед публікацією модеруються, тому писати образи і нісенітниці нема сенсу, а розміщення відбувається з деякою затримкою. Повідомлення з некоректним підписом (на зразок "Я" чи ":-)") не проходять.